Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

— Торік Pacс Картер поїхав до Шарлоттауна всього на день, а коли повернувся, його мати була вже мертва, — підхопив Білл.

— І похована! — мовив Енді, охочий додати драматичний штрих, байдуже, правдивий чи ні. — Pacс дуже засмутився, що пропустив похорон, бо це так цікаво.

— А я не була ще на жодному похороні, — сумовито озвалася Опал.

— Не журися, ти матимеш купу нагод, — мовив Енді. — Але, бачте, навіть тато не врятував пані Картер, а він куди кращий лікар, аніж твій батько.

— Не кращий…

— Кращий… і гарніший!

— Це неправда…

— Коли їдеш із дому, щось неодмінно стається, — мовила Опал. — Що ти відчуватимеш, коли повернешся й побачиш, що ввесь Інглсайд згорів до цурки?

— Якщо ваша мама помре, вас, дітей, певно, всіх розлучать, — прощебетала Кора. — Тоді ти, мабуть, переїдеш до нас назавжди.

— Так… переїзди, — ніжно сказала Еліс.

— Ні, його батько ж захоче лишити дітей собі, — мовив Білл. — Але він, можливо, теж помре. Я чув, як тато казав, буцім лікар Блайт скоро зведе себе в гріб. Дивіться, як він витріщився. У тебе дівчачі очиська, малий… дівчачі очиська, дівчачі очиська…

— Не треба, — сказала Опал, зненацька відчувши, що їй набридла ця розвага. — Ти його не надуриш. Він знає, що ти всього-на-всього дражнишся. Біжімо до парку, подивимося на бейсбольну гру. Волтер і Еліс нехай залишаються тут. Ми не хочемо, щоб дітлахи повсюди ходили за нами.

Волтер безжурно провів їх поглядом. Еліс теж не засмутилася, що всі пішли. Удвох вони сіли на яблуневий цурпалок й подивилися одне на одного сором’язливо, та водночас і радісно.

— Я навчу тебе грати в кульки, — сказала Еліс, — і дам на ніч мого плюшевого кенгуру.

Коли настав час укладатися спати, Волтер побачив, що мусить лягти сам-один у невеличкій бічній кімнаті. Дбайлива пані Паркер залишила йому свічку й теплу ковдру: липнева ніч видалася холодна, як то часом траплялося навіть улітку в приморських провінціях. Здавалося, що вночі будуть приморозки.

Утім, Волтер не міг заснути навіть із притиснутим до щоки плюшевим кенгуру Еліс. Ох, якби ж він зараз опинився вдома, у своїй власній спальні, де з більшого вікна видно було цілий Глен, а менше, з крихітним дашком, дивилося на високу сосну. Мама прийшла б і почитала йому вірші ніжним, мелодійним голосом…

— Я вже великий хлопець… я не буду плакати… не бу-у-уду… — проте сльози лилися самі собою. Чим тут могли зарадити плюшеві кенгуру? Здавалося, він поїхав із дому багато років тому.

Невдовзі з парку прибігли решта дітей і, гуртом напхавшись до спальні, повсідалися на ліжку, хрумкаючи яблуками.

— Ти нюняєш, малий, — вишкірився Енді. — Та ти ж просто дівчисько. Мамин пестунчик!

— На, вкуси, — мовив Білл, простягаючи йому надгризене яблуко. — І не журися. Я не здивуюся навіть, якщо твоя мама одужає… тільки для цього в неї повинна бути міцна конституція. Тато каже, що пані Флегг померла б іще кілька років тому, якби не її міцна конституція. А у твоєї мами вона є?

— Звісно, є, — відповів Волтер. Він гадки не мав, що таке «міцна конституція», та оскільки вона була в пані Флегг — мусила бути й у мами.

— Пані Сойєр померла минулого тижня, а мати Сема Кларка — позаминулого, — мовив Енді.

— Вони померли вночі, — озвалася Кора. — Мама каже, що майже всі люди вмирають ночами. Не хочу, щоб зі мною так було. Уявіть собі — піти на небеса в нічній сорочці!

— Діти! Діти! Мерщій спати! — гукнула пані Паркер.

Хлопці пішли, перед тим удавши, ніби душать Волтера рушником. Малий їм радше все-таки сподобався. Опал теж підвелася, і Волтер схопив її за руку.

— Опал, це ж неправда, що мама хвора? — благально зашепотів він, відчуваючи, що не може лишатися сам-на-сам зі своїми страхами.

Опал, як казала пані Паркер, була «незлостивою дівчинкою», але навіть вона не встояла перед трепетом, який охоплює того, хто приносить погані звістки.

— Вона справді хвора. Тітка Джен так сказала. Вона не хотіла, щоб я розповідала тобі, але я подумала, що ти мусиш знати. Можливо, у неї рак.

— Невже всі мусять померти, Опал? — то була нова й страшна думка для Волтера, що ніколи доти не замислювався про смерть.

— Звісно, дурненький. Тільки насправді люди не вмирають — вони йдуть на небеса, — спробувала втішити його Опал.

— Не всі, — лиховісно зашепотів Енді, що підслуховував із передпокою.

— А… а небеса набагато далі, ніж Шарлоттаун? — запитав Волтер.

Опал верескливо розсміялася.

— Який ти чудний! Небеса за мільйони миль звідси! Але я скажу тобі, що робити. Молися. Молитви допомагають. Колись я загубила десять центів, а помолилася — і знайшла четвертак. Отже, бачиш, я не брешу.

— Опал Джонсон, я сказала — спати! І задмухни свічку у Волтеровій кімнаті — я боюся пожеж, — гукнула зі своєї спальні пані Паркер. — Волтер давно мав би заснути.

Опал задмухнула свічку й побігла геть. Тітка Джен була добродушна, та коли вже розсердиться..! Енді пропхнув голову у двері, щоб дати Волтеру останнє напучування на добраніч.

— Можливо, ці птахи на шпалерах оживуть і повидзьобують тобі очі, — прошипів він.

Аж ось усі вони розбрелися по ліжках, думаючи, що день видався чудовий, що Волт Блайт — непоганий малий, і що їм буде вельми цікаво дражнитися з нього завтра.

«Милі маленькі душі», — сентиментально подумала пані Паркер.

Незвична тиша огорнула дім Паркерів, а за шість миль від нього, в Інглсайді, маленька Берта-Марілла Блайт кліпала, дивлячись круглими ясно-карими очима на щасливі обличчя довкола себе й на світ, у який прийшла найхолоднішої літньої ночі, що тільки переживали приморські провінції Канади за минулі вісімдесят сім років!

9

Волтер, сам-самісінький у темряві, досі не міг заснути. Він іще ніколи в житті не спав у кімнаті сам — поряд завжди були Джем чи Кеннет, із якими він почувався безпечно й затишно. Маленька спальня потьмяніла й розчинилася в сяйві блідого місяця, та це було чи не гірше, ніж глупа темрява. З картини, що висіла на стіні в ногах його ліжка, хтось мовби косував на нього, глузливо й хитро — картини в місячнім сяйві завжди здаються інакшими. Тоді на них можна побачити те, чого зовсім не видно при денному світлі. Довгі мереживні фіранки були, мов високі худі жінки, що ридали обабіч вікна. У домі вчувалися звуки — рипіння, шепоти, зітхання. Може, птахи на шпалерах ожили й зараз справді видзьобають йому очі? На думку про це Волтерові