Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

— Мене звуть Волтер, — виразно проказав він.

Фред озирнувся на інших із добре розіграним подивом. Зараз він покаже цьому сільському хлопчиськові!

— Він каже, що його звуть Волтер, — сказав він Біллові з комічною гримасою.

— Він каже, що його звуть Волтер, — повторив Білл, звертаючись до Опал.

— Він каже, що його звуть Волтер, — мовила Опал, звертаючись до задоволеного Енді.

— Він каже, що його звуть Волтер, — мовив Енді, звертаючись до Кори.

— Він каже, що його звуть Волтер, — підсміхнулася Кора, звертаючись до Еліс.

Еліс не сказала нічого. Вона лише захоплено поглянула на Волтера, і її погляд допоміг йому не розплакатися, коли решта хором проспівали: «Він каже, що його звуть Волтер» і зайшлися верескливим зневажливим реготом.

«Як гарно бавляться дітки», — умиротворено подумала пані Паркер, не відриваючись від шиття.

— Мама каже, що ти віриш у фей, — мовив Енді, скоса зиркаючи на Волтера зухвалими очима.

Волтер несхитно втупився в нього. Він не дозволить, щоб його зганьбили в присутності Еліс.

— Феї існують, — упевнено заявив він.

— Не існують, — відповів Енді.

— Існують, — правив своєї Волтер.

— Він каже, що феї існують, — мовив Енді, звертаючись до Фреда.

— Він каже, що феї існують, — мовив Фред, звертаючись до Білла, і всі вони повторили те саме, що й попереднього разу.

Де було нестерпно для Волтера, з якого ніколи досі не кпили і який не міг байдуже цього знести. Він закусив губу, щоб не розплакатися. Він не повинен плакати в присутності Еліс.

— А як тобі сподобається, коли нащипати тебе до синців? — запитав Енді, який вирішив, що Волтер — нюня, тож збиткуватися з нього буде ще цікавіше.

— Замовкни, Свинюче, — грізно сказала Еліс… дуже грізно, хоч і дуже тихим, ніжним і лагідним голосом. У тоні її було щось таке, чим навіть Енді не насмілився легковажити.

— Я ж лише пожартував, — присоромлено забубонів він.

Це дещо змінило загальне ставлення до Волтера й діти доволі весело побавилися у квача в саду. Проте, коли всі галасливо посунули на вечерю, Волтера знов охопила пекуча туга за рідним домом. Вона завдала йому такого болю, що якоїсь жахливої миті він мало не розридався перед усіма… навіть перед Еліс, яка, проте, дружньо й лагідно штурхнула його ліктем, коли вони сідали за стіл, тож йому трохи полегшало. Утім, їсти він не міг — просто не міг. Пані Паркер, чиї виховні методи все ж часом виправдовували себе, не докоряла йому цим, утішливо виснувавши, що вранці його апетит поліпшиться, а решта були надто зайняті вечерею й розмовами, щоб звертати на нього увагу.

Волтер не розумів, чому всі в сім’ї так кричать, звертаючись одне до одного. Він не знав, що вони досі не відвикли від цього після нещодавньої смерті глухуватої й дуже вразливої старої бабці. Від галасу в нього розболілася голова. Удома зараз теж, напевне, вечеряють. Мама всміхається зі свого місця на чолі стола, тато жартує із двійнятами, Сьюзен підливає вершків у кухлик Ширлі, Нен тайкома кидає ласі шматочки Миршавкові. Навіть тітонька Мері-Марія, як частина домашнього кола, зненацька видалася Волтеру оточеною теплим затишним світлом. А хто дзвонив у дзвоник до вечері? Адже цього тижня його черга, і Джема теж не було. Ох, якби він тільки міг десь поплакати! Але в усьому Лобриджі ніби й не існувало місця, де можна було би пролити сльозу. Крім того… поряд була Еліс. Волтер єдиним духом випив цілу склянку холоднючої води й це трохи допомогло йому.

— У нашого кота бувають судоми, — зненацька мовив Енді, копаючи його ногою під столом.

— У нашого теж, — відповів Волтер. Колись у Миршавка двічі були судоми, і Волтер постановив собі не зганьбити інглсайдських котів перед лобридзькими.

— Можу закластися, що в нашого кота судоми судомніші, ніж у вашого, — глузував Енді.

— А я можу закластися, що ні, — відказав Волтер.

— Годі, не варто сваритися через котів, — урвала їх пані Паркер, якій був потрібен тихий спокійний вечір, щоб дописати статтю під назвою «Незрозумілі діти». — Біжіть надвір, побавтеся там трохи перед сном.

Перед сном! Щойно тепер Волтер збагнув, що лишиться тут на ніч… на багато ночей… на цілих два тижні ночей! То було жахливо. Волтер стиснув кулаки й вийшов у сад, де раптом уздрів Білла й Енді, які навіжено билися на моріжку, дряпаючи й товчучи один одного зі страшним вереском.

— Ти дав мені червиве яблуко, Білле Паркер! — верещав Енді. — Я покажу тобі, як давати червиві яблука! Я повідриваю тобі вуха!

Такі бійки в Паркерів були звичною справою. Пані Паркер уважала, що хлопцям корисно вряди-годи побитися: це, мовляв, вивільняє надмір енергії, що нуртує в їхніх організмах, і зміцнює їхню дружбу. Проте Волтер, що досі не бачив жодної бійки, стояв нажаханий.

Фред підбурював обох своїх кузенів, Опал і Кора сміялися, та в очах Еліс бриніли сльози. Волтер не міг цього знести. Він кинувся поміж Біллом і Енді, які на мить відпустили один одного, щоб перевести подих перед наступним раундом сутички.

— Припиніть битися, — звелів Волтер. — Ви лякаєте Еліс.

Білл і Енді на мить завмерли, вражені, аж доки осягнули комічний бік ситуації: такий маленький хлопчик втручається в їхню бійку! Обидва розреготалися, а Білл ляснув його по спині.

— Для цього потрібна відвага, малий, — мовив він. — Коли продовжуватимеш так само, якось, може, станеш справжнім хлопцем. Ось тобі за це яблуко… до того ж, не червиве.

Еліс утерла сльози зі своїх ніжних рожевих щічок і поглянула на Волтера з таким захватом, що Фредові це не сподобалося. Звісно, Еліс була всього-на-всього малечею, та навіть малеча не мала права захоплено дивитися на інших хлопців, коли поряд був він, Фред Джонсон із Монреаля. Він мусив щось удіяти. Допіру Фред заходив у будинок і чув, як тітка Джен, поклавши телефонну слухавку, сказала щось дядькові Діку.

— Твоя мати страшенно хвора, — повідомив він Волтерові.

— Ні… це неправда! — вигукнув Волтер.

— Вона дуже хвора. Я сам чув, як тітка Джен казала це дядькові Діку, — насправді Фред чув, як його тітка сказала хіба: «Енн Блайт нездужає», проте вирішив дещо прикрасити дійсність. — Вона, мабуть, помре, доки ти приїдеш додому.

Волтер настрашено роззирнувся довкруж. І знов на його боці була Еліс… а решта з’юрмилися під хоругвою Фреда. Вони відчували щось незвичне в цім чорнявім вродливім хлопці… чомусь їм кортіло глузувати з нього.

— Якщо вона хвора, — відказав Волтер, — тато її вилікує.

Авжеж вилікує… мусить вилікувати!

— Боюся, це буде неможливо, — мовив Фред, скорботно кривлячись і підморгуючи Біллові.