Люсі Мод Монтгомері - Енн із Інглсайду

коли одного разу, поглянувши у Волтерові димчасто-сірі очі за пеленою довгих вій, сказала, що в нього «стара душа в юному тілі». Можливо, стара душа знала багато такого, що не завжди міг збагнути юний розум.

Уранці Волтерові сказали, що по обіді тато відвезе його в Лобридж. Хлопчик не відповів, та наприкінці обіду йому стиснуло горло й він швидко опустив голову, щоб ніхто не помітив непроханих сліз, — утім, недостатньо швидко.

— Невже ти нюнятимеш, Волтере? — запитала тітонька Мері-Марія, так, мовби шестилітній хлопчина осоромився б навіки, якби заплакав. — Коли я й зневажаю когось, то це тонкосльозих пестунчиків. І ти не доїв м’яса.

— Я з’їв усе, крім жиру, — мовив Волтер, відважно кліпаючи, щоб не дати волі сльозам, проте досі не насмілюючись підвести голову. — Я не люблю жиру.

— Коли я була мала, — відказала тітонька Мері-Марія, — мені не дозволяли щось любити чи не любити. Ну, та я надіюся, пані Паркер виб’є з тебе всі ці дурощі. Вона була з Вінтерів, здається… чи з Кларків… ні, певно, з Кемпбеллів. Але Вінтери й Кемпбелли одним миром мазані — вони не потерплять розбещеності.

— Будь ласка, тітонько Мері-Маріє, не лякайте Волтера перед поїздкою в Лобридж, — озвалася Енн і в очах її спалахнула іскорка гніву.

— Вибач, Енні, — смиренно відповіла тітонька Мері-Марія. — Авжеж, мені слід було пам’ятати, що я не маю права нічого вчити твоїх дітей.

— Хай вона згине, — буркнула Сьюзен, виходячи з їдальні по «королівський пудинг» — улюблений Волтерів десерт.

Енн відчула себе винною. Гілберт поглянув на неї докірливо, немовби натякаючи, що вона мусила б чемніше розмовляти із самотньою старою жінкою.

Сам Гілберт почувався кепсько. Усі знали, що того літа він мав надзвичайно багато роботи, та й присутність тітоньки Мері-Марії, імовірно, стала для нього тяжчим випробуванням, аніж він згоден був визнати. Енн постановила собі восени, коли тільки не станеться ніяких прикрощів, неодмінно відправити його на місяць у Нову Шотландію, постріляти бекасів.

— Як вам подобається чай? — звернулася Енн до тітоньки Мері-Марії, і в голосі її знати було каяття.

Тітонька Мері-Марія стисла вуста.

— Заслабкий. Та це байдуже. Кого обходить, чи смакуватиме немічній старій чашка чаю? Утім, декому приємне моє товариство.

Хай який був зв’язок між останніми двома реченнями, Енн відчувала, що в цю мить не має сил давати йому раду. Вона дуже зблідла.

— Я, мабуть, піду до себе й ляжу, — кволо проказала вона, підводячись із-за стола. — Гілберте, я думаю… ти не затримуйся в Лобриджі… і, певне, зателефонуй панні Карсон.

Вона поцілувала Волтера на прощання недбало й квапливо — схоже було, що взагалі про нього не думала. Волтер щосили хотів не заплакати. Тітонька Мері-Марія поцілувала його в чоло, на якім від її цілунку залишився бридкий мокрий слід, і сказала:

— Будь чемний за столом у Лобриджі, Волтере. Не запихайся їжею, бо тоді прийде Чорний Чоловік із великим чорним мішком, куди він кидає всіх неслухняних дітей.

На щастя для тітоньки Мері-Марії, Гілберт не чув її слів, бо в цю мить надворі запрягав Сірого Тома. Вони з Енн завжди наголошували на тім, щоб не лякати дітей такими безглуздими вигадками, і не дозволяли цього іншим. Утім, Сьюзен, збираючи тарілки, чула все до останнього слова, і тітонька Мері-Марія так і не довідалася, яка близька вона була до того, щоб у голову їй пожбурили соусником з усім його вмістом.

8

Зазвичай Волтер тішився поїздкам із татом. Він палко любив красу, а всі дороги в околицях Глена Святої Марії були дуже гарні. Дорога до Лобриджа здавалася подвійною стрічкою жовтців, що танцювали попід вітром, із зеленим вінцем папороті в тих місцях, де до неї підкрадалися звабливі тінисті гаї. Проте нині тато не був охочий до розмов і батожив Сірого Тома так, як ніколи в житті. Щойно вони дісталися Лобриджа, він відвів пані Паркер убік, хапливо сказав їй кілька слів і кинувся геть, навіть не попрощавшись із Волтером. Хлопчина знову ледь стримав сльози. Було очевидно, що ніхто його не любить. Колись мама з татом любили його, але тепер він більше їм не потрібен.

Великий неохайний дім Паркерів видався Волтерові непривітним. Проте, імовірно, тієї миті йому не сподобався б жоден чужий будинок. Пані Паркер повела його на заднє подвір’я, звідки долинали галас та крики, і відрекомендувала дітям, яких там була сила-силенна. Тоді поквапилася назад до свого шиття, лишивши подальше знайомство на їхній розсуд — безвідмовний спосіб у дев’яти випадках із десяти. Чи ж можна винуватити її в тім, що вона не розгледіла в малому Волтері Блайті того самого десятого випадку? Волтер їй подобався… її власні діти були товариські й веселі… Фред і Опал інколи були схильні поводитися з монреальською зверхністю, та вона була певна, що й ці двоє ніколи нікого не скривдять навмисне, тож усе буде пречудово. Вона так тішилася, що може допомогти «сердешній Енн Блайт», навіть коли йшлося про тимчасову опіку над одним із її дітей. Пані Паркер сподівалася, що в Інглсайді «все мине добре». Друзі й знайомі Енн тривожилися за неї більше, ніж вона сама, нагадуючи одне одному про тяжке народження Ширлі.

На заднім подвір’ї, що переходило у великий тінистий яблуневий сад, зненацька запала тиша. Волтер стояв, серйозно й сором’язливо поглядаючи на юних Паркерів та їхніх кузенів Джонсонів із Монреаля. Десятилітній Білл Паркер, рум’яний кругловидий шибеник, був «викапана мати» й здавався Волтерові надзвичайно великим і дорослим. Енді Паркеру було дев’ять, і всі лобридзькі школярі могли засвідчити, що він був «поганцем» і недарма носив прізвисько «Свинюк». Волтерові з найпершого ж погляду не сподобалися його коротко підстрижена цупка білява чуприна, пронозливе веснянкувате лице й банькаті сині очі. Фред Джонсон, одноліток Білла, теж не сподобався Волтеру, хоч був з нього доволі вродливий хлопчина з темно-рудими кучерями й чорними очима. Його дев’ятилітня сестра Опал теж мала кучері й чорні очі — насмішкуваті чорні очі. Вона стояла, обійнявшись із білявою восьмилітньою Корою Паркер, і обидві вони зиркали на Волтера погордливо. Якби не Еліс Паркер, Волтер, імовірно, розвернувся б і втік.

Еліс було сім; Еліс мала голівку в чарівних золотистих кучериках; Еліс мала сині й ніжні очі, мов фіалки в інглсайдській долині; Еліс мала рум’яні щічки з ямочками; Еліс була вбрана в жовту сукенку з рюшами, що робила її схожою на жовтець попід вітром; Еліс усміхалася так, мовби знала його все життя; Еліс була другом.

Розмову почав Фред.

— Здоров, малий, — поблажливо мовив він.

Волтер одразу відчув