Олівер Сакс - Стрімголов. Історія одного життя

Тихий океан теплий (близько 24 ºС), після крижаних озер він розслабляє. Сьогодні я рибалив із тутешнім офтальмологом. Його звати Норт, він був у Марісі[84] та Націоналі, а тепер практикує у Вікторії.[85] Острів Ванкувер він називає «якимось чином загубленим шматочком небес». Думаю, певною мірою він має рацію. Там є ліси, гори, ріки, озера, океан… До речі, я спіймав шість лососів — один із них саме тягнеться на волосіні — вони клюють і клюють. Свіжі сріблясті красені, що ними я завтра снідатиму.

«За кілька днів спускатимуся до Каліфорнії, — додав я. — Можливо, автобусом «Ґрейхоунд», оскільки я дійшов висновку, що вони зовсім не жалують тих, хто подорожує автостопом і часом стріляють по них без попередження».

Я прибув до Сан-Франциско у суботу ввечері, й мене одразу ж запросили на вечерю друзі, яких я знав ще з Лондона. Наступного ранку вони забрали мене, і ми рвонули до мосту «Золота брама», угору схилами гори Тамалпаїс, що поросли соснами, до М’юр Вудс,[86] де було тихо, немов у храмі. Я благоговійно затих під цими секвойями й вирішив, що хочу лишитися у Сан-Франциско з його прекрасними околицями до кінця життя.

Необхідно було чимало зробити: отримати зелену карту, знайти роботу — лікарню, де б мене влаштували працювати неофіційно й безоплатно на ті місяці, що займе отримання ґрін-кард. Я хотів забрати з Англії все, що там мав: одяг, книги, статті і (особливо) свого вірного Norton’а. Мені потрібні були найрізноманітніші документи і гроші.

Листуючись із батьками, я міг бути ліриком і поетом, та зараз мені належало бути практиком і прагматиком. Величезного листа з Квалікум-біч я завершив подякою:

Якщо я залишуся в Канаді, то матиму в міру щедру зарплатню і вільний час. Зможу заощаджувати й навіть повернути частину грошей, яких ви не шкодували для мене упродовж двадцяти семи років. А щодо того нематеріального й незліченного, що ви дали мені — я можу віддячити цілком щасливим життям із користю, тримаючи з вами зв’язок і навідуючи вас по змозі.

Лише за тиждень усе змінилося. Я вже не був у Канаді, не мріяв про її Королівські військово-повітряні сили, не думав про повернення до Англії. Я написав батькам знову — з острахом, почуттям провини, проте рішуче — повідомив їм своє рішення. Я уявляв, як вони розлютяться, як дорікатимуть мені. Чи не сталося так, що я раптово (і, певне, по-зрадницькому) знявся та обернувся спиною до них, до всіх моїх друзів і родини, до самої Англії?

Вони відповіли з великодушністю, проте не без смутку від того, що нам довелося розлучитися, віднайшовши слова, які рвуть мені серце, коли я перечитую їх п’ятдесят років по тому. Ці слова, вочевидь, належали моїй матері, адже вона нечасто говорила про свої почуття.

13 серпня, 1960

Дорогий Олівере!

Велика подяка тобі за різноманітні листи й листівки. Я прочитала їх усі, пишаючись твоєю літературною майстерністю, радіючи, що ти насолоджуєшся відпочинком, але з дрібкою смутку й жалю при згадці, що тебе не буде довше. Коли ти народився, люди навколо вітали нас із тим, що ми, на їхню думку, маємо прекрасну родину з чотирма синами! Де ж ви всі тепер? Я почуваюся самотньою й обкраденою. Наш дім населяють привиди. Коли я ходжу різними кімнатами, на мене накочує відчуття втрати.

Батько написав відповідь в іншому стилі: «Ми цілком примирилися з тим, що тепер наш будинок у Мейпсбері є досить порожнім». Та на завершення додав:

Коли я кажу, що ми змирилися, це, звісно ж, лише половина правди. Навряд чи варто нагадувати, що ми завжди дуже за тобою сумуємо. Нам не вистачає твоєї жвавої присутності, грабіжницьких атак на холодильник і комору з продуктами, гри на фортепіано, твоїх забавок, коли ти голяка займався у своїй кімнаті важкою атлетикою, твоїх раптових опівнічних спусків на Norton’і. Цілий сонм спогадів про тебе, такого сповненого сил і енергії, завжди огортатиме нас. Коли ми споглядаємо цей великий порожній будинок, наші серця повняться тугою і відчуттям глибокої втрати. Водночас ми розуміємо, що ти маєш торувати власну стежку в цьому світі, й остаточне рішення — за тобою!

Тато написав про «порожній будинок», а мама: «Де ж ви всі тепер?.. Наш дім населяють привиди».

Проте у нашому домі все ж таки була цілком зрима, матеріальна сутність — мій брат Майкл. Він у якомусь сенсі змалку був «зайвим». Щось у ньому було не таке, як в усіх: йому було важко йти на контакт, він не мав друзів, здавалося, що Майкл живе у якомусь власному світі.

Нашого старшого брата Маркуса змалечку приваблював світ, мов до шістнадцяти років він уже знав їх із півдесятка. Девід поринав у світ музики — він міг би стати професійним музикантом. Я ж занурився у науку. Втім, що то був за світ, у якому жив Майкл, ніхто з нас і гадки не мав. Він, однак, мав неабиякий розум, феноменальну пам’ять і, здавалося, що з більшою втіхою пізнавав світ із книжок, аніж із «дійсності». Мамина старша сестра, тітка Анні, яка упродовж сорока років була директором школи в Єрусалимі, вважала Майкла настільки здібним, що заповіла йому всю свою бібліотеку, попри те, що востаннє бачила його 1939 року, коли йому було всього лише одинадцять.

На початку війни нас із Майклом евакуювали разом, і ми півтора року провели у Брефілді, жахливому пансіоні Мідлендса. Директор там був справжнім садистом: його улюблена забавка — бити маленьких хлопчаків по сідницях.[87] (Саме тоді Майкл напам’ять вивчив «Ніколаса Ніклбі» й «Девіда Коперфілда», хоча й ніколи відкрито не порівнював наш пансіон із «Дотбойз»[88] чи його директора — з діккенсівською потворою містером Кріклом.)[89]

У 1941 році Майкл, якому тоді вже виповнилося тринадцять, перейшов до іншого пансіону — «Кліфтон коледж», де над ним жорстоко знущалися. У книзі «Дядько Вольфрам» я описував виникнення у Майкла першого душевного розладу:

Тітка Лен, що гостювала тоді у нас, якось перетнулася з Майклом, коли він напівголий виходив із ванної кімнати. «Погляньте на його спину! —