Оксана Лущевська - Інший дім

Нарешті я відрила в наплічнику папірець і ручку.

— Чекайте, хвилину, пишу, — батькові руки тремтіли. Окуляри зсунулися на край носа, та він не зважав. — Дякую. Зараз буду. Йду.

З Артемом щось трапилося.

Батько повісив слухавку й уважно подивився на мене. Видно було, що він хотів щось сказати, смикнув футболку, та ураз його очі міцно прикипіли до мого синця. Я обіперлася на стінку і опустила голову. Батько мовчав. Папір шарудів в тремтячій руці. Тепер то був єдиний звук.

— Полюююю, Полееечко, — тяжко видихнув він і знову вмовк, підійнявши моє обличчя за підборіддя, він розглядав синець. — Болить?

— Ні, — збрехала я, бо коли торкатися до синця, то він іще болів.

— Хочеш про це поговорити?

— Ні.

— Ти Тьомі казала?

— Так.

— Ясно, — повторив розгублено. — Я за Артемом, — батько поклав свою тремтячу долоню мені на чоло. Від його дотику мені стало тепло. Він хвилину помовчав. Довгу таку хвилину. Потім поцілував мене в тім’я, як колись у дитинстві.

— Ми скоро повернемося — ми з Тьомою. Замкни двері, Полю, я ключі не беру, — він одягнув светра.

Я присіла на підлозі. Розбита вщент.

Мені не хотілося плакати — хотілося заскавучати, як цуцик.

Я притулилася головою до шафи. Дверцята, які ніколи щільно не зачинялися, буцнулися. Ізсередини виглядала червона валіза. Її мені подарувала мама, щоб я збирала до неї наші речі. Зробила для нас з Артемом грошовий переказ, щойно ми отримали паспорти, от ми і купили собі по валізі. Артем обрав великого синього наплічника. Сказав, що місця для кросівок і м’яча вистачить, а більше йому нічого не треба. Я ж захотіла валізу, таку, як у мами, на коліщатах, збоку з блискучою лакованою смужкою.

Як у мами...

Мені хотілося до мами. Пригорнутися до неї. Сісти на дивані поряд і горнутися-горнутися.

Чого все так?

Чого?

Зі злості я стукнула кулаком по шафі, дверцята гупнули, а за мить валіза впала долі. Її блискавка була не застебнута. Вона здавалася червоною розчепіреною пащею. Мені не хотілося її підіймати. Мені не хотілося нікуди їхати. Я підібгала ноги, уткнулася головою в коліна й стала дивитися на годинник.

«Ми скоро повернемося», — сказав батько.

Скоро? Правда скоро?

Скоро — це коли?

«Скоро», як мені відомо, поняття неточне. Так само, як і «ненадовго». Мама також казала, що повернеться «скоро», бо, за її поясненнями, до Америки вона їхала «ненадовго».

Артем

Невдовзі батько прийшов по мене, підписав якісь папери. Коли ми з ним зустрілися очима, він нічого не сказав. Ми вийшли на вулицю, батько подав мені куртку.

— Трохи прохолодно. Подумав, — він стенув плечима, — може, знадобиться.

Я накинув куртку, і ми пішли. Крокували вперед мовчки. Я чекав, що батько розпочне свої уроки моралі й правильної поведінки. Замість цього він... підійшов до кіоску й купив дві порції морозива.

— Знаєш, Артеме, — він відкусив шматочок, — я би зробив так само.

— Що? — ледь не подавився я.

— Захистив би свою сестру... — він витримав паузу, — чи брата.

Мені відразу спав на думку наш дядько. Батько не раз водив його до лікарні, щоб підлікувати. Інколи він навіть сам робив йому уколи. Мама, коли була ще з нами, йому допомагала.

— Але, я ж не... тобто, тат, все вийшло не так, як треба... Все провалилося. Я не те, щоб не надавав тим негідникам, а навпаки — осоромився.

— Осоромився? — батько повільно вкусив морозиво. — Не знаю. Артеме, а пам’ятаєш лижі?

— Які?

— Забув, Тьомо? — обличчя його посвітлішало, на ньому з’явилася ледь помітна, незвична для батька — цього, теперішнього батька — усмішка. Я дивився на нього з подивом, бо давно не бачив його таким.

Коли батько усміхається, ямочки на його щоках стають глибшими. Як у Полі. Як у мами...

— Лижі!!! — мені аж проясніло в голові. — Водяні!

— Отож-бо, Тьомо! — незвично, як хлопчисько, вишкірився він. — Вони!

Коли ми вперше спробували прокататися на водяних лижах, мене на них поставили й дали в руку каната, прикріпленого до катера. Батько завів двигун, я вперся ногами в лижі, якщо можна так сказати, він смикнув, і за мить я шубовснув під воду. Замість того, щоб плавно розтинати лижами хвилясту поверхню моря. Я не тільки висковзнув з однієї лижі, а ще й зачепився за канат. Мене, малого й наляканого, батько витягнув з води однією рукою. Лижу ми так і не виловили. За що тоді ще й штраф заплатили. Усі, хто спостерігав за цією картиною з берега, з нас добряче посміялися. Потім я дуже переживав. А згодом ми поїхали додому. Я забув ту історію. Не те, щоб зовсім, звісно, але вона мене більше не хвилювала. Я більше не червонів, згадуючи про неї.

Ну, так, я розумів до чого він веде. Не маленький. Натяки на те, що все з часом минеться. Але що «з часом», коли ця халепа тут-і-тепер? До чого тут час?

Я не хотів його зупиняти. Мені було достатньо бачити, як по-хлопчачому з-під потертих старих окулярів світилися його очі.

Ми сіли на лавці неподалік від нашого будинку й ум’яли ще по порції морозива. Слова вертілися на язиці, але я їх ковтав. Мені багато чого хотілося сказати батькові: про маму, про Полю, про Аліну, про майбутню поїздку. Але я чомусь не міг. Мені здавалося, що кожен із нас потаємно переказав іншому все, що накипіло на серці.

— Все добре, що закінчується добре, — сказав на­реш­ті батько. — Але, може, якщо що... ти, сину, звертайся наступного разу до мене з такими... ­питаннями... Чи до ммм... Тьомо, до ммм... матері.

При слові «матір» у нього здригнулися губи. Хоча, може, то мені здалося?

— Звертайся, Артеме, — повторив батько.

Поля

Я сиділа біля валізи, коли батько з Артемом повернулися.

— Арчику! — я наскочила на нього. — Ти мене налякав. Що трапилося? Що?

— Все окей, мала, — відмахнувся брат, поглядаючи на батька.

— Не переживай, Полю, — той подав мені ванільне морозиво.

Батько зняв черевики й пішов до ванної.

— Що трапилося, Арчі? — не вгавала я.

— Полю, все в нормі, — Артем поплескав мене по плечу і кивнув на валізу. — Ти що, вже збираєшся?

— Ні, ні, це просто... Та ж за візою скоро йти... — видихнула я.

— З сумкою? — Артем намагався жартувати.

— Таке скажеш! — я миттю защепила чорну пащеку своєї валізи й заховала її до