Вальтер Скотт - Айвенго (укр)

та корінням велетенських дерев, багато з яких були поламані вітром. Біля обніжжя стрімчака виднілася хижа, складена з грубезних необтесаних колод; щілини між ними були законопачені глиною та мохом. Очищений від гілок сосновий стовбур із поперечиною було врито в землю напроти двері, він зображував грубий хрест. Поряд лежав камінь із видовбаним у ньому заглибленням у формі чаші, куди з розколини стрімчака стікав прозорий струмінець води. За два кроки лицар побачив рештки давньої саксонської каплиці з напівзруйнованою покрівлею та дзвіницею, на якій самотньо висів бронзовий дзвін, що позеленів від часу й негоди. Ця мирна картина обіцяла відпочинок, тому що найпершим обов’язком відлюдників, які оселялися в лісах, була гостинність до мандрівників, які заблукали.

Зістрибнувши з коня, Чорний Лицар списом постукав у двері хижі. Звідти долинув низький сиплуватий голос:

– Іди геть, хай би хто ти був, не заважай слузі Господа молитися.

– Прошу тебе, достойний отче, якщо ти добрий християнин, відімкни двері! – мовив Чорний Лицар. – Я бідний мандрівник, заблукав у цих лісах, вияви до мене милосердя.

– А я тебе прошу: не відволікай мене, зроби таку ласку!

– Ну то хоча б укажи мені шлях! – Лицар іще раз ударив у зачинені двері списом.

– Брате мій, – голос відлюдника наблизився й став підлесливим, – шлях відшукати нескладно. Як вийдеш із лісу, проминеш болото й відразу побачиш річку. Шукай поруч брід і йди лівим крутим берегом. Тільки пильнуй: стежинка ненадійна і в’ється просто над урвищем… Іди собі швидше, на мене чекає вечірня молитва…

Його слова заглушило гурчання та гавкіт собак, які, вочевидь, поділяли з ченцем хижу. Зшаленівши, лицар загатив у двері ногою з такою силою, що стіни хижі затремтіли:

– Відчиняй негайно, а то я рознесу твою халупу, присягаюся небом!

– Зачекай, добрий мандрівниче, зараз відчиню сам, і справді вже темно, як ти підеш далі? Але не думаю, щоб тобі було до смаку моє вбоге житло… хоча як знаєш. – На цих словах двері розчахнулися.

Перед лицарем стояв не старий ще чоловік міцної статури, одягнений у грубу рясу, підперезану солом’яним джгутом, із накинутим на очі каптуром. В одній руці він тримав запалений смолоскип, у другій – важкий дубець. Два кудлаті вовкодави вишкіряли ікла, одначе, коли у світлі смолоскипа заблищали обладунки й золоті остроги на чоботах мандрівника, відлюдник прикрикнув на псів і, перепрошуючи, впустив лицаря до свого лігва.

– Я на ніч замикаю двері від розбійників і грабіжників, що без потреби вештаються околицями, – пробурмотів він, указуючи несподіваному гостеві місце за столом.

– Убогість твоєї келії, – сказав лицар, роззираючись, – сама по собі є достатнім захистом від розбійників.

І справді – у хижі не було нічого, крім ліжка з сухого листя на підлозі, саморобного дерев’яного розп’яття, молитовника, столу, грубо сколоченого з неструганих дощок, і двох таких самих лав.

Відлюдник сунув смолоскип у залізну скобу на стіні, обидва всілися за стіл і якийсь час мовчки придивлялись один до одного.

– Благочесний отче, – промовив нарешті лицар, – якщо дозволите перервати ваші молитовні роздуми, я поставлю лише два запитання. Перше: де мені влаштувати свого коня? І друге: чи зможу я перебути тут ніч, одержавши найскромнішу їжу та постіль?

– Стайні в мене немає, сер лицарю, як ви вже переконалися. Прив’яжіть вашого коня під деревом і накрийте своїм плащем. Ліжком я вам поступлюся, а вечерю ми розділимо навпіл. – Відлюдник, посміхнувшись, поставив на стіл глиняну миску з пареним горохом.

Коли гість повернувся, на постелі з листя лежав оберемок свіжих пагонів папороті та строкате дрантя.

Мандрівник увічливо подякував ченцеві за ґречність і знов опустився на лаву навпроти відлюдника. Маючи намір попоїсти, він зняв шолом, відклав убік обладунки й більшу частину зброї – і перед хазяїном хижі постав показний воїн із благородною поставою, кучерявим білястим волоссям, блакитними очима, сповненими розуму й жвавості, та прекрасно окресленим суворим ротом під темними вусами. Чернець, відповідаючи на цей знак довіри, також відкинув на спину каптур і оголив круглу, як куля, міцну голову. Його голене засмагле тім’я було облямоване, ніби тином, вінчиком жорсткого волосся і скидалося на громадську обору для овець. Риси обличчя відлюдника нічим не нагадували ні про чернецькі обітниці, ані про аскетичне життя. Більше того – це квітуче лице з густими чорними бровами і тугими повними щоками, що обросли кучерявою бородою, зовсім не відповідало жебрацькій обстановці в келії.

Лицар, ховаючи у вусах лукаву посмішку, промовив:

– Святий отче, дозволь грішному мирянинові дізнатися твоє ім’я.

– Можеш називати мене причетником із Компенгерста. Так мене кличуть у тутешніх краях… Ну, а ти, незнайомий мандрівниче, чи не скажеш, як тебе звати?

– Бачиш, добрий причетнику, – гість простяг руку до гороху і відправив жменю до рота, – у тутешніх краях мене називають Чорним Лицарем… Непогано було б запити джерельною водою твою скромну вечерю, ти згоден?

– Так, – відлюдник хитро примружився, – здається мені, чернецька їжа, шляхетний лицарю, невдовзі стане тобі впоперек горла. Ти, мабуть, звик до бенкетів і надмірних розкошів придворного життя…

– Навпаки, радше до похідного намету й доброго коня.

– Знаєш, люб’язний сер Чорний Лицар, я пригадую, що один із лісників залишив тут деякі свої запаси. – Чернець легко скочив на ноги. – Я ледве не забув про них…

Відлюдник покопирсався в схованці, й незабаром перед гостем уже стояв величезний м’ясний пиріг, спечений просто на циновому блюді. Лицар узяв невеликий шматочок і не без задоволення скуштував.

– Чи давно відвідав тебе щедрий лісник? – посміхнувся він.

– Місяців зо два вже проминуло…

– Дива у твоїй келії, отче, та й годі; олень, що став начинкою цьому пирогу, ще двійко днів тому бігав у лісі… Мені довелося побувати у Палестині, й, за тамтешніми звичаями, хазяїн, частуючи гостя, мусить неодмінно розділити з ним трапезу, аби ніхто не запідозрив, що в їжі може виявитись отрута. Не подумай, що я хочу образити благочестивого бідного відлюдника. Я лише пропоную йому приєднатися до мене.

– Мені доведеться перервати піст, – чернець енергійно посунув до себе блюдо, – щоб розвіяти твої підозри, пане лицарю… Одначе я зовсім забув про святу воду!

Не минуло й хвилини, як зі схованки з’явились оплетена шкіряними ременями пляшка вина і два кубки з буйволового рогу в срібній оправі, що їх відлюдник одразу ж наповнив по вінця.

– Благословившись! – вигукнув він, піднімаючи кубок. – Твоє здоров’я, Чорний Лицарю!

– І твоє, добрий причетнику! – Гість двома ковтками осушив кубок і запитав: – Не можу зрозуміти, з чого така людина, як ти, оселилася в цій глушині, а не знайшла собі місце у королівських лісах? Ти коли-небудь полював? Адже