Вальтер Скотт - Айвенго (укр)

– Ти говориш небезпечні слова, мандрівниче. Не кажи їх більше. Я служу Богові та королю і за дрібні крадіжки чи двійко підбитих зайців не хочу сидіти у в’язниці. А якщо вже ти такий сміливий, я можу довести тобі, що не тільки лицарі вміють поводитися зі зброєю, – насупився відлюдник.

– Ти можеш вибрати будь-яку з тієї, що є в мене, ченцю, – посміхнувся гість.

– А що сер благородний лицар скаже про це? – Відлюдник хутко відімкнув непомітні ззовні двері комори й показав два палаші та два щити.

Серед зброї в коморі Чорний Лицар раптом помітив арфу.

– Брате причетнику! – вигукнув він. – Не в моїх правилах пхати носа до чужих справ, але в коморі маєш дещо цікавіше. – Він указал на арфу. – Цією зброєю я бився б із тобою охочіше.

– Що ж, повеселімося! – Чернець узяв до рук арфу і провів по струнах. – Наповни кубки, знадобиться чимало часу, щоб настроїти цю стару зброю. Ніщо так не освіжає голос і слух, як ковток доброго старого вина!

– Тут бракує однієї струни, святий отче, та й решта, гадаю, будуть не в особливо добрих стосунках із твоїми мозолястими пальцями, – посміхнувся лицар.

– Ага! Ти помітив це? – жваво відгукнувся пустельник. – Отже, ти є знавцем музики. У всьому винна нездержуваність, запам’ятай це, сину мій… Я казав своєму давньому гостю, менестрелеві, що він загубить арфу, якщо торкнеться її після сьомого кубка, одначе він мене не послухав… Ось, візьми, і якщо вже ти такий знавець, приведи її до ладу… А потім потіш мою самотність, благородний лицарю, заспівай що-небудь!

– Ну, коли ти просиш, – погодився гість, – я спробую потішити тебе баладою одного сакса, якого я знав у Святій землі.

«З Палестини прибув він, військовою славою осяяний…» – почав лицар несильним, хриплуватим, але добре поставленим голосом, а коли закінчив співати, відлюдник змахнув мимовільну сльозу та ковтнув вина:

– Пісня гарна, і співаєш ти некепсько. Але гадаю я, сер лицар, що мої земляки-сакси так довго лигались із норманами, що й самі почали складати такі журливі пісеньки, від яких тільки в голові шумить.

Лицар, осміхнувшись, скосив очі на напівпорожню пляшку і простяг господареві інструмент. Причетник із Компенгерста не змушував себе довго просити і заревів, ще й так, що зі стелі хижі посипалася трухлява:

…Завжди він обідає добре в гостях,

Найпочесніший гість, босий чернець.

На вечерю п’є він прекрасний ель,

І м’яку йому роблять постіль;

Хазяїна виженуть геть під кінець,

Солодко похропує босий чернець.

Хвала тобі, бідна одежа моя,

Влада Римського Папи і віра в чортів!

Зривати троянди, не боячись шипів,

Тільки я можу, босий чернець…

Відлюдник завзято вдарив по струнах і замовк.

– Тепер твоя черга, – сказав він лицареві.

Чимало було проспівано старовинних саксонських і норманських балад, веселих і сумних, – аж раптом двері хижі застогнали під ударами міцних кулаків…

Розділ 14

Щойно Седрик Ротервудський виявив, що переможець турніру серйозно поранений, першим його пориванням було забрати сина з собою. Одначе він не наказав цього зробити, а лише звелів дворецькому Освальдові доглядати лицаря та, коли натовп розсіється, узяти двох помічників і не кваплячись доправити пораненого в Ашбі. Незабаром Освальд доповів, що Айвенго ніде не знайшли, проте з’явився зниклий Гурт і схопити його як раба-втікача він вважав за свій обов’язок.

Седрик розлютився – і було незрозуміло, що викликало в ньому такий раптовий гнів: тривога за знову зниклого сина чи свинопас, який нещодавно втік. Сакс одразу ж звелів зв’язати Гурта міцніше й не спускати з нього очей. Переконавши себе, що Айвенго в безпеці, і трохи заспокоївшись, Седрик відразу накинувся на непокірного сина, дорікаючи:

– Нехай котиться куди хоче, – бурчав він собі під ніс. – Хай зализує свої болячки з тими, кому служить, нехай вони його самі лікують… Ох, невдячний! Навчився виробляти норманські потішні фокуси на бойовищі, а меч і сокиру славетних предків геть забув…

– Ви несправедливі, сер, – зауважила леді Ровена, яку опікун не відпускав від себе ні на хвилину. – Якщо для захисту честі предків…

– Мовчіть, леді! – вибухнув сакс. – Ви завжди його захищаєте… Готуйтеся краще до бенкету, куди вас, як особу давньої королівської крові, люб’язно запросили. Я вирушаю туди, лише щоб показати норманам, як мало мене хвилює доля сина, від якого я відмовився…

– Не розумію, навіщо ви прийняли лицемірне запрошення принца. Що стосується мене, то мені на цьому бенкеті робити нема чого. – Леді Ровена зверхньо стенула плечима. – І знайте, сер, – додала вона виклично, – що ваші так звані твердість у звичаях та мужність – не що інше, як цілковите жорстокосердя!

Такі стосунки склалися у Седрика Сакса з леді Ровеною, яку він ніжно любив і шанував, відтоді як Айвенго, проклятий батьком, залишив Англію. Їхні сутички стали ще гострішими й почастішали, коли дівчина дізналася, що до неї сватається Ательстан, а її вихователь підтримує такий союз. Відтоді вона все робила й казала всупереч Седрикові. І зараз леді Ровена, залишивши за собою останнє слово, гордо пішла, а геть засмучений сакс рушив на бенкет до принца Джона, від якого не очікував нічого доброго…

Що з цього вийшло – слуги вже знали, тому що, повернувшись, Седрик одразу ж наказав збирати обоз і людей, та, попри пізню годину, негайно вирушити до монастиря Святого Вітольда. Настоятель монастиря, який походив зі старовинного саксонського роду, був його найближчим і майже єдиним вірним другом.

– По конях і вперед! – люто гарчав Седрик.

– Давно час залишити це паскудне містечко, – сонно позіхав і потягувався в сідлі Ательстан.

Їхали вони дуже швидко, тож опинилися біля брами обителі ще до півночі. Абат Вальтофф зустрів гостей так привітно, що навіть Седрик трохи охолов і втішився. Пізня весела і дружня вечеря затяглася майже до самого ранку. Але хоч як просив настоятель власника Ротервуда погостювати в монастирі бодай ще день, сакс наказав готуватися до від’їзду просто після сніданку.

Седрик і Ательстан, їдучи попереду загону, бесідували дорогою про розбрати в королівській родині, про Ричарда, якого більше турбує лицарська слава, ніж доля всієї Англії, про розруху в країні та чвари норманських баронів. Говорячи про незалежність саксів, Седрик завжди пожвавлювався. Думки його поверталися до тієї самої теми: Ательстанові необхідно очолити визвольну війну. І хоча для ватажка повстання проти норманів благородний