Olha Alder - Ю-критерій Манна-Уїтні, Olha Alder

— Треба залишити позначку, що ми тут були. — Гукнув Генрі, трохи відштовхуючи Дональда. — У тебе, сподіваюся, є ніж.

— Усередині рюкзака, — важко зітхнувши, відповів Дональд і повільно опускаючись на найближче повалене дерево.

Генрі різко розшнурував рюкзак і занурив руку на саме дно, вивертаючи догори дном усі речі, акуратно спаковані Дональдом.

— Та що ти робиш? І навіщо? — Обурився Дональд. — Якщо знищиш мою їжу — я з'їм тебе. — Серйозно заявив він.

— Яка чудова погроза. — Хмикнув Генрі, нарешті знайшовши на дні рюкзака триклинковий складний ніж. Відклавши найбільший з них, Генрі підійшов до товстого дерева й став методично пиляти кору, зрізаючи верхній шар, залишаючи глибокий розпізнавальний поріз.

Закінчивши, він витер піт з чола й повернувся до Дональда. Той уже налив у кружку воду й повільно пив її, безтолково крутячи головою, неуважно озираючись.

— Що ти робиш? — Запитав Генрі, пригнічуючи бажання гарненько вдарити Дональда.

— Шукаю дорогу...

— І які результати.

— Безрезультатно. Судячи з обставин, ймовірність того, що ми залишимося тут на ніч, істотно зростає.

— Серйозно? — Примружив очі Генрі. — А якщо я проти такого розвитку подій, то що ж ми робитимемо?

— Шукатимемо мисливський будиночок всю ніч?

— Ні! — Рикнув він. — Зараз же встанемо й підемо шукати цей будинок, поки не настала ніч! Я навіть уявити не можу пошуки будинку вночі!

— Можемо здатися й повернутися до машини. — Зробивши ще один ковток води, запропонував Дональд.

— Та що ти говориш?! Наче цю дорогу ми запам'ятали краще!

— Дійсно... — Дональд витер слід крапельок води, що зібралися над губою. — Питимеш?

Генрі напружив щелепи й стиснув кулаки. Це Дональд. Так, це все той же сопливий Дональд. Він не змінився, а лише погіршав. Його точно зіпсувала хвороба.

— Буду. — Він постарався взяти кружку акуратно, не різко, стримуючи свої агресивні пориви й бажання прибити сопливого Дональда на місці. Відпивши, запитав: — Як ти захворів?

Він знизав плечима.

— Одного ранку прокинувся, і що було далі?

— Не так усе було. — Він переплів пальці рук. — За деякий час накопичилася хронічна втома. У якісь дні я взагалі не міг підвестися з ліжка. Думав, що перевтомився. Потім на тілі почали з'являтися синці. Просто так, без причини. І часто йшла кров носом. Довелося звернутися до лікарні.

— То виходить, ти й сам не знаєш причини.

Дональд відвів погляд.

Генрі сприйняв це як незнання.

— Мені шкода, що з тобою так сталося.

Дональд знизав плечима:

— Мені теж, але що вдієш. Останнім часом трохи краще. Може, не все так погано, і ліки допомагають.

— Може...

Вони поринули в незручну тишу, сидячи на колоді й оглядаючи лісову місцевість навколо. Так і не визначившись із напрямком, вирішили йти навмання.

— У будь-якому разі — рухатися краще, ніж стояти.

Тепер вони намагалися йти пліч-о-пліч, уважно стежачи за напрямком. Час від часу Генрі робив позначки на деревах: вони були тут і тут теж.

Хоча день ще не схилявся до заходу, в лісі почали повільно скупчуватися сутінки. Тіні дерев крали останні барви сірого неба. Знову закрапало.

— Нам би варто поспішати. — Сказав Генрі.

Дональд важко дихав і останнім часом тримав руку на грудях, відчуваючи труднощі з вдихами й видихами.

— Дай мені води й хвилинку... — Він простягнув руку до Генрі, підтверджуючи свої слова жестами. Той заніс свою руку назад, маючи намір зняти з себе рюкзак, але схопив лише порожнечу.

Його обличчя вмить позбулося кольорів:

— Дональде... — Він облизнув губи й нервово промовив. — Рюкзака немає.