Olha Alder - Ю-критерій Манна-Уїтні, Olha Alder

Розділ 8. Мисливський будиночок

Спочатку він просто уважно подивився на Генрі, потім — на небо. Зробив протяжний вдих і сказав:

— Молися на зірки, інакше я тебе з’їм прямо тут. — Роздратовано відповів Дональд, рішуче йдучи назад.

— Куди ти збираєшся?! — Генрі різко схопив його за руку.

Дональд схлипнув. На шкірі, навіть під шаром одягу, почав формуватися синєць. Він відчував це, навіть не дивлячись на свою руку. Але Генрі не відчував нічого. Він продовжував утримувати Дональда поруч із собою, не даючи зробити й кроку у зворотному напрямку.

— Тут немає людей — а ведмеді не відкриють консерви. Ідемо шукати будинок. Ми залишали зарубки, тож у світлий час буде легше почати.

Стиснувши зуби, щоб не стогнати, Дональду залишалося лише покірно кивнути. Він заплющив очі, забороняючи хоча б одній сльозинці просочитися з-під вій і скотитися по щокі. Цей грубий неосвічений ведмідь нічого не зрозуміє — як не розумів і раніше.

Роздратований, він різко повернувся, докладаючи всіх сил, щоб вирватися з хватки, але так і не зміг забрати свою руку.

— Залазь на спину. — Раптом сказав Генрі. — А то раптом у присмерках спіткнешся.

— Ти маєш звичку губити рюкзаки. — Злобно випалив Дональд, не дивлячись йому в очі.

— А ти себе вважаєш рюкзаком? — Він відпустив руку і замість цього схопив Дональда за підборіддя. — Дивись мені в очі, коли робитимеш зізнання, що не вважаєш себе нічим більшим, ніж рюкзаком чи валізою без ручки.

Дональд стиснув губи в тонку нитку, категорично відмовляючись говорити. Простоявши так кілька хвилин, вони помітили, що тіні стали ще густішими, а з неба посилився дощик.

— Поспішаймо. — Прибравши руку з обличчя Дональда, Генрі повернувся спиною і зігнув коліна, умовно зменшуючи свій зріст і допомагаючи Дональдові залізти на нього.

Обоє раптом відчули полегшення. Генрі йшов швидко і впевнено, ніс Дональда, як пір’їнку, віддавши йому ножа й наказавши час від часу робити зарубки на деревах.

Обіймаючи Генрі за товсту м’язисту шию, відчуваючи під руками, як швидко б’ється його пульс, Дональд лише зусиллям волі не піддався пориву доторкнутися своїм холодним і вологим носом до западинки під волоссям.

Дональд не застудився — він просто повільно замерзав навіть у гарячих обіймах.

Ритм його серця сповільнювався, дихання вирівнювалося. У певному сенсі Дональд зараз був щасливий. Він не міг відчути цю емоцію повною мірою, але всі його бажання були виконані. Це був свого роду подарунок вмираючому. Остання воля його свідомості нарешті проявилася, хоч і криво. Однак Дональдові вже ні про що було шкодувати.

Генрі йшов уперед, зовсім не відчуваючи його ваги, тримав за ноги й поспішав знайти мисливський будиночок, у якому їм не можна було б ночувати, бо він не протоплений. Але ніч у лісі серед звірів була ще страшнішою, ніж можлива пневмонія.

Люди так свідомо обирають довгу й мучину смерть, бо чіпляються кінчиками пальців за гострі леза бажання жити.

Дональд уголос хмикнув, думаючи, що тепер зможе абсолютно гордо померти, відпустити ці цвяхи, що ранять ослаблених руки.

— Чого ти там? — Генрі ледве обернувся, щоб запитати.

— Нічого.

— Тоді чого хмикаєш?

— Гілка влучила. — Збрехав він.

— Тоді нахиляйся. — Різко відповів Генрі.

Боже, ці Манни! Дональдові хотілося стиснути кулаки, але тоді він не зміг би триматися.

Що батько, що син. Однаково неемпатичні.

Дональд раптом згадав, як датчики під’єднували до його голови вперше — це не було боляче. Боляче стало потім, коли лаборант сховався поруч із Манном-старшим за товстим звуконепроникним склом. Після процедури його довго нудило. Але Манн-старший лише привіз його назад до дитячого будинку й сказав, що скоро знову візьме для експериментів.

— А от і не буду нахилятися! — Раптом різко сказав Дональд після кількох хвилин мовчання.

— Знову вдаришся об гілку. — Генрі перехопив його зручніше, змушуючи підстрибувати й торкатися тім’ям низько розташованих віток.

Непробивний. Непробивний чоловік!

Стомившись боротися з гнівом, який швидко осів на дні його серця, Дональд лише прикусив губу, щоб не розплакатися, і просто повернув голову, притулившись скронею до потилиці Генрі. Виявилося, той спітнів. Але це сподобалося Дональдові — Генрі живий і поруч. Ось, він поруч.

Вони не знали, скільки часу йшли. Це могли бути нескінченні п’ять хвилин або короткі дві години. Вони втратили лік часу, борючись із власними демонами роздратування й розчарування.

Зробивши чергову зарубку, Дональд знову закрив ножа і стиснув рукоятку в руці. Він подивився вглиб лісу й раптом радісно скрикнув:

— Будинок!

Це справді був мисливський будиночок! Вони дісталися! Вони врятовані!

Дерев’яний, вологий, старий, але міцний. У темряві цей будинок виглядав набагато страшнішим, ніж лісова гущавина, до якої вони поступово звикли.

— Усе. Приїхали. — Генрі струсився, як мокра собака, та, власне, він таким і був. Його одяг промок від дощу й поту й тепер щільно прилипав до тіла.

— А ключі де? — Раптом тихо запитав Дональд, ступаючи на землю й тримаючись за плече Генрі.

Між ними повисла пауза. Ключі від мисливського будиночка — про них ніхто не подумав. Напевно, вони зберігалися у банківському сейфі, про який говорив батько у заповіті.

Втім, за останні два дні двоє професорів, надто захоплені спогадами, взагалі розучилися думати.

— Доведеться виламати двері. Підпрем чимось із середини. — Сказав Генрі.

У відповідь Дональд знизав плечима, але в серці не погоджувався. Повертаючись, вони залишать будинок відкритим. Чи вартувала одна ніч такого ризикованого рішення?

Вони піднялися на поріг і, сховавшись під навісом, в темряві почали вдивлятися у двері, примружуючи очі.

Поки Генрі намагався розгледіти, як влаштовані двері й замок, Дональд раптом присів навпочіпки й відкинув край жорсткого вхідного килимка. Щось маленьке й металеве потрапило йому під руку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍