Богуміл Грабал - Вар'яти: Вибрана проза

електродів у звалищі зіржавілих стружок, котрі вантажать ув’язнені жінки. Спочатку треба гострим дрючком і молотом зробити дзюру, а потім відколупувати як скелю, бо так ті стружки запеклись. Піді мною працює компанія тих арештанток, бачу, що викопали підкову і тішаться нею, мов дітваки.

Гукаю до них:

— Хай вам принесе багато-багато щастя!

Боязливо кивають, а до мене підскакує вартовий з револьвером на паску:

— А що то ви сказали?

А я, дивлячись нахабно:

— Нічого. То я тілько так собі, повторюю графік циклічної праці.

Значуще поклав пальця на револьвера і сказав:

— Ну, бо знаєте, балачки з арештантками караються… — і по тих словах вернувся назад, грітися коло своєї бочки з коксом.

Дивні люди з тих вартових: цілих вісім годин стовбичить такий тип і дивиться простовіч, або ж тупо стежить за працею інших. Пригадую: сиділи ми колись в час обіду побіля арештанток, була також салата. І хтось надибав у листі живого слимака та й хотів його розчавити, але я взяв живого слимачка на листок і виніс. Минаючи арештанток, сказав уголос:

— І той слимачок хоче жити. Хто втратив волю, той зрозуміє.

Жінки притакували очима, коли тут вартовий як не підскочить:

— Який номер вашої посвідки? Це підбурювання!

Тоді я сказав так голосно, аби мене чули всі:

— Але ж, пане інспектор, прецінь я не казав того їм, а йно тому колезі, котрий хотів розтоптати слимачка. Нє?

А Пепік кивнув головою, що саме так і було, та ще й кинув вартовому:

— Ліпше би, пане, взялися ви до якої роботи, такий моцний, добре збудований хлоп!

Охоронець стояв із роззявленим писком, ще недосвідчений, тільки місяць в мундирі походив… Пізніше одна з арештованих на прізвисько Принцеса шепнула мені, не повертаючи голови:

— Добре відрізали ви тому гунцвотові!

А тепер оце дивлюся на тих жінок на стартах стружок і бачу, що навіть на хвилю не втратили життя, ілюзії життя, і я їм так низько, до пояса вклоняюся, бо вони часто сміються і однаково часто плачуть… Тепер вони гріються в затишку залізної бочки з розжареним коксом, палять папіроси, п’ють чай, їдять зупу з хлібом. І хоча день сьогодні зимовий, пригадую собі один літній, коли ті жінки працювали отамечки ззаду, радіовузол пускав вальсики з плит, а вони танцювали на даху вагона посеред довгого узвозу, стіни якого творило залізяччя, яке нам зоставили німці, зіржавіле, сумне і знищене. Тепер стою над арештантками і бачу, що життя не закінчується ніде, ба навіть починається власне там, де його б не чекали…

Вже пів на десяту і я йду грітися до грубників у їхню халабуду. Грубники сидять за столом, жвакуляють, смалять, жльокають пиво. Я сідаю і слухаю. Стара жінка на прізвисько Слониха саме закінчує свою балачку:

— …і як то так далі піде, виздихаємо з голоду. Хіба то можливе, аби до суботи робилисьмо на тих дармоїдів, а допіру від за п’ять дванайцята на себе?

Знагла коло мене зірвалася панюся з наквацяними щоками і гукнула:

— А чого ж то мені ту’ коло писка ся круте той гітлерівський лах?

І, зірвавши з цвяшка військову блюзу, шпурнула її на лаву, стала посередині і пальнула:

— З такого мелення язиком ніц не буде! Тре кричати на самім початку, а не потім! І я би-м там могла бути, бо та так, якби мені хто мою дівочку вицюпцяв. Робити потім цирки — то гівна варте, рейвах тре підняти наперід, пане прем’єре! Бо всьо решта то сранє в калабані, то ся має розуміти, до дупи і, як ся не поправимо, то не буде навіть того вільного ринку! Та ж то прецінь знають навіть малі діти! Заплатіть людям, то зроблять, але як їм дасте шпарку, о, таку-во шпарку, аби передихнути! Бо так по правді шо то за життє? Пан Біг гарував шість днів, а на сьомий си дав храпака… А я шо? Пускаю си в радіо Штутґарт, альбо Відень, чи Берлін, потім з Мілана мені зацвіркают пташки і йду спати. А на свята пальцем в палець не вдару, куплю си торта і шлюс… дівка моя жиє в баби і я на неї не трачу ані ґрейцара! Я гарую, старий гарує, обасьмо гаруємо і гівно з того маємо! Отже ж хай глупства не пердолять, сраки нам не крутять і не звалюють на інших. Хоч би й на тих арештанток, кожен си ними губи витирає. Приходять до лазні, а поміж них молоді дівчата, професорки, студентки, тільця файнюські, і під тим прискалом собі витуплюються, а таварішкі, кожна бридка як гівно, прилазять туди і зі злости всираються: «Та голота знову тут?» А я: «Яка голота? То дівчата повні життя, не так голота, як бідолашки». Але таварішкі впиралися: «То курви, спекулянтки, терористки, диверсантки, всіх їх треба викінчити!» А тоді вже я вилетіла на них з таким-во писком: «Шо то ви пашталакаєте, які курви? Та в місті ходят більші курви і пускаються з жонатими майстрами, заки їхній хлоп лежит в шпиталю!» Ну і та, до котрої я «пила», спінилася: «Таким, як ви, треба ся добре придивитися, вважайте, аби не купалася з ними!» Люди! Так мені сказала! Ну і як ту’ провадити академічну дискусію, спокійно працювати і бути ґречною? Але шо я ся тим буду переймала, кінь має більшого лоба. Ходім!

А коли ми вже розходилися, то вона на роздоріжжі нахилилася до мене і сказала:

— Чого мені боятися їх? Мені вже ніхто другої дзюрки в дупі не висвердлить!

Потім довго мені приглядалася, а коли переконалася, що я дошолопав, покивала головою, засалютувала і пішлисьмо кожне своєю дорогою.

***

Потім я ладував ту зафайдану стружку до корит, а коли випростав хребет, дивлюся, а там на закруті тупцяє Ярмілка з кошиком за спиною, а в руках скринька і коновка. Я вже здалека бачу, що вона за мною роззирається. Я переліз через стирту порозкиданих брусів і запитав:

— Що чути?

А засмучена Ярмілка скаржиться:

— Власне довідаламся від бабів, що він сказав: «Хтозна, з ким та пройда має ото?» Але я йому нинька коло автобусу викручу нумер. Стану під дверима і скажу при людях: «Моє шанованє, пане Ярославе Каліна, перепрошую, що перешкоджаю, але коли я після забави розложила ноги, то тоді була-м для вас добра, так? А зараз ви ся дивуєте, звідки та пройда має ото? А шлячок