Дроянда - Шепіт у пітьмі , Дроянда

Місто ще не встигло заснути, а в його найстарішому кварталі, за зачиненими воротами колишнього музею мистецтв, оживав таємничий вечір ринка — закритий, розкішний і доступний тільки обраним. Там продавали не речі — там торгували впливом, секретами… і людьми.

Соня вдягла чорну маску з оксамиту. Її плаття було стриманим, але елегантним — саме таким, щоб не вирізнятись серед зіркових гостей, але залишатися непоміченою. Артем ішов поруч, у класичному костюмі й із холодним поглядом, схованим за срібною маскою.

— Пам’ятай, — прошепотів він їй перед входом. — Ми тут не для того, щоб милуватись, а щоб знайти правду. І витягнути звідси те, що вкрали у тебе.

Вони пройшли повз охоронців. М’яке світло ліхтарів, аромати спецій і вина змішувались з дивною напругою у повітрі. Столи ломились від ексклюзивних артефактів, зброї, рідкісних технологій — але Соня шукала інше.

На центральній платформі, за прозорим екраном, стояв Ніл — той самий, хто зрадив її. Він посміхався впевнено, в оточенні кількох заможних персон. У його руках — сфера, яка зберігала дані, викрадені у Соні ще десять років тому.

— Це те, що вони купують, — прошепотіла вона. — Мій код. Мій мозок.

У натовпі хтось уже їх помітив. Момент тиші завис у повітрі.

— Готуєшся до сцени? — усміхнулась Соня, ніби жартуючи, але з вогнем у голосі.

— Завжди, коли ти поруч.

У цей момент прозвучав перший дзвін — сигнал, що вистава почалась.

— Лот номер сім, — оголосив ведучий у блискучому фраку. — Прототип із зашифрованою технологією штучного нейрозв'язку. Один із найрідкісніших у світі. Початкова ставка — п’ятсот тисяч.

Сфера, яку Соня впізнала з першого погляду, лежала під скляним куполом. У ній був фрагмент її життя. Її ідеї, спогади, розробки — все, що вкрали у неї тоді, десять років тому.

— Нам треба увійти в гру, — сказала вона, дивлячись на Артема. — Інакше її купить хтось, кому не можна довіряти.

— У нас немає таких грошей, — стис Артем щелепу. — Але є план. Я дам сигнал, ти — тягни час. Можеш?

— Я не забула, як блефувати, — усміхнулась вона холодно.

— П’ятсот п’ятдесят тисяч! — виголосила вона.

Погляди звернулися до неї. В тому числі — Ніла. Його посмішка зникла на мить.

— Шістсот! — кинув чоловік у сірому капелюсі.

— Шістсот п’ятдесят! — не здавалася Соня.

— Сімсот!

Ставки зростали. Час ішов. Деякі з глядачів почали переглядатися — хто ця таємнича жінка в чорному?

І тоді, поки на сцені йшла словесна битва, пролунало коротке миготіння світла — сигнал від Артема.

Через кілька секунд в залі клацнуло — зникло світло. У темряві пролунали вигуки, гучні кроки, хтось відкрив зброю. Але Соня вже бігла вперед — до скляного купола. І саме в ту мить, коли охоронець намагався її зупинити — Артем стрибнув згори, зламавши захисний каркас.

Вони схопили сферу. Сирени почали ревіти. Хтось уже збирався їх зупинити, але…

— За мною! — закричав Артем, ведучи її крізь кулуари старого музею до чорного входу.

Позаду — крики, стрілянина. Попереду — ніч і свобода.

Коли вони нарешті опинилися на даху, Артем повернувся до неї, задиханий, але з вогнем у погляді.

— Ми її забрали. Твою правду. Твоє ім’я.

Соня мовчала кілька секунд, а потім ніжно обійняла його. Не через сферу. А через те, що він був поруч. Завжди.