Солен Ніра - Академія Арканум, Солен Ніра

Частина 6

Ніч накрила академію темрявою, але світло вікон ще світило теплою, заспокійливою м’якістю. Поки студенти поверталися до своїх кімнат, я залишалася на сходах, що вели до бібліотеки. В голові метушня з думок, але були й ті, що тримали мене в гармонії з усім, що відбувалося навколо. Важко не помітити, як моє серце билося в такт моментам, коли Нолан знову опинявся поблизу.

Іноді я не могла точно зрозуміти, що саме змушувало мене так реагувати. Чи це магія, якою він володів, чи його холодний погляд, що був сповнений чогось таємничого, чи ж просто його присутність? Все, що я знала, це те, що, коли він був поруч, всі мої почуття — інстинкти і бажання — ставали невагомими, як туман.

Я ступила на останній схід, коли почувся тихий звук кроків за спиною. Це не був просто звук, це був запах нічного повітря, що ніс в собі якусь таємничу енергію. Я повільно повернулася і побачила Нолана.

— Ви ще не пішли в свою кімнату? — мій голос був легким, але наповнений відчуттям невидимої напруги. Нолан не відповів одразу, його погляд все так же холодно-спостережливий, але з тим самим внутрішнім вогнем, що змушував мене забути про все на світі.

— Я вам не дозволяю залишати коридор у таку пору, — відповів він з усмішкою, хоча його очі залишалися серйозними.

— Що ви маєте на увазі? — я посміхнулася, але моє внутрішнє відчуття було не зовсім таким легким, як я намагалася це подати. Що саме ховав у собі цей чоловік?

Нолан не відповів одразу, і це лише збільшувало напругу. Він наблизився ще більше, його присутність стала відчутнішою. Слова знову стали важкими, і він виголосив їх з повною серйозністю:

— Я розумію, що тобі цікаво, чому я з тобою так поводжуся. Але інколи краще залишити питання без відповіді, Ясемін.

Моє серце збилося, але я стояла спокійно, вивчаючи його вираз обличчя, намагаючись розгадати цю загадку. Я не розуміла, чому йому не можна просто сказати все. Чому він постійно залишав мене на межі розгадки, змушуючи відчувати, що я йому потрібна лише як частина якоїсь великої гри?

— Я не збираюсь вас залишати, — відповіла. — Ви ж знаєте, я не така проста, як вам здається.

— О, я знаю, що ти складніша, ніж здаєшся, — його голос став м’якшим, майже проникливим, але в ньому було щось таке, що змушувало серце знову прискорено битися.

Тиша зависла, але вона була не тягучою, а такою, що додавала відчуття величезного простору між нами. Я запитала себе, чи дійсно Нолан мене боїться, чи це просто його спосіб захищати свої почуття.

І тільки коли він знову зробив крок вперед, моя внутрішня тривога почала трохи розсіюватися, хоча не на довго. Щось у ньому було таке, що приваблювало, і від цього хотілося втекти, але водночас — залишитися.

— Ви змушуєте мене сумніватися у власних силах, — промовила, ледь стримуючи свої емоції.

Нолан поглянув на мене з цікавістю, а потім, як зазвичай, тихо та мірковано додав:

— Це моя мета. Бо тільки тоді ти зможеш стати ще сильнішою. І я буду поруч, якщо ти потрапиш у біду.

Це звучало не як обіцянка, а як твердження. Як одне з тих, що дійсно тримають за собою певну правду. Як щось таке, що вже стало його частиною, і без цього він вже не міг існувати.

Я відчула, що мої груди стискаються від цього простого, але водночас неймовірно глибокого відчуття. Я подивилася на нього і відчула, що не хочу більше чекати відповідей.

— Можливо, я все-таки помилялася, — сказала майже тихо.

— У чому саме? — його голос став ще більш проникливим.

— Я думала, що ви не звертаєте увагу на студентів. Але… — я відвернулась, не завершуючи свою думку. Я боялася, що, сказавши все до кінця, більше не зможу контролювати свої почуття. Та я ще один страх ніяк не покидав мене. Люди чато видають бажане за дійсне. Я, немов маленька дівчинка, щось сама собі придумала, вірю в це і тепер змушую і його в це повірити. Але... повірити в що? Що я починаю закохуватись і хочу, аби він теж відчував це до мене? Моє бажання таке сильне, що я, мов навіжена, на повному серйозі починаю думати, що Нолан дійсно щось відчуває до мене. 

Нолан зробив крок назад, наче вже не мав наміру продовжувати розмову.

— Ти правду сказала, — його голос став ще більш стриманим, ніж раніше. — Але пам’ятай, що в магії, особливо такій, як наша, немає місця для сумнівів. Якщо сумніваєшся — ти слабшаєш. І я не хочу, щоб ти слабшала.

Я відчула, як щось всередині мене знову тягнеться до нього, але стрималася, вперше за довгий час повністю затамувавши подих.

Ми залишалися на сходах довше, ніж варто було б, і тільки коли Нолан знову звернувся, я вирвалася з його полону.

— Ти не зрозуміла ще, Ясемін, — сказала він. — Але ти зрозумієш. Я вірю в тебе. Ти не повинна сумніватися.

Нолан пішов, і я залишилася на сходах одна, знову поринаючи в свої думки. Це було дивно — його слова лунали в голові, як ехо, і кожен раз, коли я намагалася вигнати їх, вони поверталися з новою силою.

“Ти не повинна сумніватися” — це, мабуть, було найгірше, що він міг сказати. Тому що саме сумніви тримали мене на землі, змушували міркувати, робити обдумані кроки. Вони давали мені можливість не слідувати за кожним імпульсом, не кидатися в вир з головою. І ось тепер він закликав мене їх позбутися? Я не була готова до цього. Не могла бути.

Я обернулася і повернулася до кімнати, хоча ноги відчували кожен крок, як важку ношу. У кімнаті вже було темно, але я не запалювала світло. Мене все одно не відпускали ті думки, що я залишила позаду на сходах. Нолан. Його слова. Його погляд.

Я підійшла до вікна й подивилася на нічне місто, яке все ще жило, хоч і здавалося віддаленим, наче частина іншої реальності. Але навіть це не могло заспокоїти мене. Якби я тільки знала, що він має на увазі… Якби я могла зрозуміти його мотивацію, що він насправді хоче від мене.

Ті слова про слабкість і сумніви продовжували крутитися в моїй голові, немов в’язка павутиння, яка затягувала мене все більше. Вони здавалися мені одночасно захисними і небезпечними. Нолан мав свою мету, і я була певна, що вона не була пов’язана зі мною особисто. Його інтереси набагато глибші, ніж я могла уявити.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍