Кері Блек - Імперія обіцянок та гріхів, Кері Блек

Глава 7. Рятівник чи звичайний нахаба?

Холодне повітря обпікало тіло, як тільки но я виринула з порталу. Мої ноги ковзали на нерівній кам’яній поверхні, а в очі потрапляло яскраве відбиття світла. 

Навколо високі снігові вершини, крижаний вітер свистить поміж скель, а неподалік лежать уламки каміння, серед яких щось блищало. 

Я швидко змінила одяг на коротку хутряну накидку темно зеленого кольору та термо одяг, який захищав від вітру та холоду. Я не зовсім певна де опинилась. Це можуть бути скелі Супербії, або ж це ж Аварітія, суворий край із засніженими гірськими вершинами та крижаними вітрами, де глибоко під скелястою поверхнею ховаються багаті копальні золота. 

Хоча я й перенеслась та в думках все одно залишилась Ілана. Чи добралась вона додому? Чи дух захопив її? Невже через мене вона загине? Як я можу після цього спокійно продовжувати випробування?

Мій погляд знову впав на уламки каміння. Я наблизилась до них та побачила ключ. Його золотавий блиск ніби кликав мене. Луска змії, що обвивала ключ, виглядала такою реалістичною, ніби вона ось-ось оживе, а рубін на вершині пульсував слабким світлом. 

- Чудово, цього разу набагато швидше,  - промовила я та очікувала, що торкнусь ключа та перенесусь в інший світ.

Поскоріше закінчу з цими випробуваннями і зроблю все, щоб повернутись до Ілани. Я маю впевнитись, що вона в безпеці, а в разі чого, я зроблю все, щоб її сімʼя не страждала. Та чи може золото та статки впоратись з втратою доньки? 

Тільки-но мої  пальці торкнулись золотої поверхні, ключ став гарячим, як полум’я. Я різко прибирала руку, але на пальцях залишився жовтуватий відтінок, наче шкіра ввібрала золото. Я глянула на свої руки, серце почало битися швидше. 

Щось тут не так!

- Здуріла?! — різко шепоче голос за моєю спиною. Хтось хапає мене за плече й закриває рукою рот.

Вперше до мене так зверхньо звернулись. Я намагалась вирватись та чужинець сильніше стискав руку та тягнув у затінок скелі. 

Повз нас проходили двоє гоблінів, які щось говорили на своїй не зрозумілій мові. Здається вони б мали нас побачити та гобліни пройшли повз наче нас там і не було. 

- Тобі жити набридло? - відпускає мене чоловік, коли ми перестали чути гул від гоблінів.

Я розвернулась, люто зиркаючи на незнайомця. 

Він виявився доволі молодим чоловіком, із загостреними рисами обличчя, темно-каштановим волоссям, яке трохи закриває його вилиці, і пронизливими сірими очима. Він одягнений у темне спорядження, пошарпане роками пригод, і носить плащ із каптуром, що захищає від вітру та снігу. 

- Це мій ключ! - грізно мовила до нього.

- І він тебе вб’є, - холодно відповів чоловік. - Золото, яке ти бачиш на пальцях, це тільки початок, через кілька днів ти станеш статуєю, як вона…

Я завмерла та знову поглянула на свої жовтуваті пальці. 

- Хто вона? - підняла погляд до нього.

- Моя сестра, - погляд незнайомця став ще більш холодним та сумним.

- Мої співчуття, - тихо промовила до нього.

Незнайомець лише кивнув та накрив голову каптуром. Він попрямував далі не обертаючись. 

Я дивилась на його спину. І що це було? 

Піднявши ключ за допомогою тканини, яка доречі не стала золотою. Схоже це діє лише на людей чи живих істот. Я поклала свій золотавий ключ у сумку. 

- Гей! - крикнула йому в слід та молодий чоловік навіть не обернувся, лише прискорив крок. - Гей! Може ти знаєш, як врятуватись від цього? - знову крикнула я та побігла до нього.

Відчутно, що хлопець не один день в поході і добре тренований, адже мені довелось бігти, щоб догнати. 

- Може ти допоможеш? - зрівнялась з ним та важко дихала. - Я в цьому світі новачок, то ж мені б не завадила хоча б порада.

- Я помітив, - він зверхньо глянув на мене його погляд пробігся від моїх чобіт до хутряної накидки та він пішов далі.

- Може, ти замість насмішок допоможеш? -  я зробила кілька кроків, знову зрівнявшись із ним. Він був доволі високий, то ж мені довелось добряче підняти голову вверх. Холодний вітер збивав дихання, але я не збиралася здаватися. - Або хоча б поясниш, що тут взагалі відбувається?

- Допомогти? - він примружився, і його губи сіпнулися в іронічній посмішці. - Ти не в тому положенні, щоб вимагати допомоги.

- І це говорить людина, яка явно знає більше, ніж я? - склала руки на грудях, витримуючи його погляд. - Що, твоє его не дозволяє допомогти тому, хто цього потребує?

- Те, що я знаю більше про твоє прокляття це факт, але его тут ні до чого, - він зробив крок до мене, зупинившись занадто близько. - Просто я не рятую дурненьких дівок, які не в змозі вижити самі. Це марно.

- Знаєш, я могла б і без твоєї милості обійтися, - я відповіла холодно, хоч серце калатало. - Але так вже сталося, що цей світ сам мене сюди притягнув.

- Тебе сюди притягнуло твоє невігластво, - його голос зазвучав жорстко, мов удари каміння. - Ти не розумієш, на що підписалася, коли ступила через портал. І, щиро кажучи, це мене дратує.

Та я вивчила про цей світ більше ніж потрібно. Знаю, що нещодавно в цьому королівстві на престол зійшов новий король. Калістеон Авар-молодший. Син, одного з найкращих королів, принаймні так писали в моїх книжках. Я вже остаточно зрозуміла, що це Аварітія, коли побачила гоблінів та скарби. Та про прокляття цього королівства я чую вперше. Як може людина перетворитись на золото?

- Та ти навіть не знаєш, хто я, - прошипіла задерши голову вище.  Зі мною ще ніхто не розмовляв в такому тоні.

- Хто б ти не була, - його очі блиснули, і він повернувся до дороги. - У цьому світі ти - ніхто. І ніхто не врятує тебе, красунечко.

Мої руки стиснулися в кулаки. Гнів піднімався всередині та пульсував у скронях. 

- Ніхто? - я зробила крок до нього, настільки близько, що моя накидка торкалась його плаща. - Ти навіть не уявляєш, з ким говориш! Я не якась там безпорадна дівчина, яку можна принижувати тільки тому, що ти думаєш, ніби тут усе вирішуєш.

Він повернув голову, уважно дивлячись на мене, ніби зважуючи кожне слово.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍