В'ячеслав Васильченко - Tattoo. Читання по очах

– Ви нам дуже допомогли, – додав і свого комплімента професор, хоча аж зуби крутило сказати, що це не так. Вивалити на господаря все, що накипіло. Але… Не по-китайськи це. Та й не по-нашому. Гості ж таки.

– «Учителі відчиняють двері. А входиш ти сам». – Афоризми у «Сина Неба» таки не закінчувались.

– Істинно, – видав Марченко, якому здавалося, що це прозвучить як «амінь». Але він помилився. Передбачити тут вийшло б хіба що в Едґара Кейсі[33].

– «Істина існує лише остільки, оскільки існує неправда»[34].

– Розумно, – виніс вердикт Лисиця. Хоча його про це ніхто не просив.

Лишався маленький шанс, що після цих слів потік афоризмів продовжиться, але гості знову не вгадали.

З’явився «теракотовий воїн» і застиг, чекаючи розпорядження.

– Проведи гостей, – звелів «імператор», а журналістам замість слів прощання кинув: – Успіхів! «Часом і могутньому дракону важко буває змію подужати».

Лисиця не зміг стриматися й на прощання теж сяйнув (колись же вчив для тренування пам’яті):

– «Мудра людина не робить іншим того, чого вона не бажає, щоб зробили їй»[35].

«Син Неба» знову ледь усміхнувся і розгорнув блокнот. Тепер уже точно the end.

«Глиняний піхотинець» повів знайомим для гостей маршрутом. Ті залишали кафе з пошматованим настроєм. Термінатор напхав їх своїми придуркуватими шарадами. Від яких аж нудно. Аж у шлунку ніби важкість завелася. І тепер усе китайське сприймається як пов’язане з цим «кафешним любомудром». Остогидлим і самовпевненим. Просто – самодуром. І невідомо, скільки потрібно часу, щоб ця печія минула. Навіть коли проковтнеш «Печаєвські». Цілу упаковку.

«Теракотовий воїн» відчинив двері, уклонився й випустив гостей. Ті вийшли, а за спиною знову клацнув замок. Цей механічний звук став останнім акордом у малоприємній кафешній гостині. Але прозвучав шикарною мелодією.

Обидва озирнулися. «Воїн» пішов. За склом знову порожнеча. І лише розпорядок роботи втішав. О десятій сюди можна буде зайти без дозволу «імператора кафе» і «теракотового» супроводу. З’їсти качку по-пекінськи чи мідій у черепашках. І навіть провести гунфу ча. І все це без супроводу ідіотських афоризмів. І пильного одного ока. Хоч і дивляться їх двоє. Блакитних…

Розділ 6. Дракон і змія

Рушили до машини.

Ось вона, рідненька. Втомилася чекати. Скучила… Сигналка – пік-пік! Обоє дверей – клац-гуп! Майже вдома…

– Краще б не ходили до цього павича надутого, – замахнувся по керму Марченко, але не вдарив. Молодець він. Приховував усе. І тільки зараз трохи прорвало. Але – лише в одному місці.

– Чому? – поцікавився Богдан, хоча чудово знав відповідь. Просто хотів почути версію донкора. Для повноти картини.

– Нагнав понтів, філософ бісів, – відвернувся від пасажира водій. Щоб той не бачив перекошеної від гніву мармизи. Ще присниться. Вози його потім до знахарок.

– Не поспішай, – почав пародіювати Термінатора Богдан. – «Лай себе, а не сонце, що сад твій не зацвів».

– Угу, – повернувся до Лисиці Ігор, – тепер ти тут повикаблучуйся. Щоб я блювонув.

– Не рви на собі ципао, Лао-цзи, – продовжував грати професор.

– Не зрозумів? – настовбурчився Марченко.

– Бачив офіціантку?

– Ну, нічогенька така, сексапілочка, – заворушилися приємні спогади у донкора.

– Ципао – це те, що на ній, – прокоментував міжнародний знавець жінок і їхнього одягу.

– Дякую! – зімітував «уклін з рукою» Ігор. – Ще лахи жіночі на мене начепи.

– Забудь і заспокойся, – почав підпрацьовувати на півставки «машинним психологом» професор.

– Забудеш тут, – не сідав гнівливий акумулятор у журналіста.

– Забудеш, – твердо сказав уже своїм голосом Богдан. – Тепер подивимося, що наловили. Бо мені ще до ментури чухрати. – Дістав блокнот. – Тут усе записано. Зараз. – Розгорнув. – Так. – Почав учитуватись. – Ага. Перше. «Селянин і до ста років може дожити, чиновник – ніколи». Це відповідь на питання про зв’язки Кречета з криміналом. «Селянин» – це периферія, віддаленість від активних процесів… – У Лисиці заговорив аналітик. – Чиновників уявляють як хабарників і корупціонерів. І раз Кречета не стало, отже, він не «селянин»… Щось таке… Муть, звісно, але що вже є…

– Можна ще кинути жереб, – скривився Марченко. – Або поворожити на липовій корі. Як скіфи. Липа – якраз те, що треба.

Лисиця зрозумів натяк. Гіркувато. Але справедливо.

– У тебе є інші варіанти? – спокійно запитав він, хоч у душі клекотіло, як у Голохвастова, коли він освідчувався Проні.

– Ні, ну…

– Часу мало, – обірвав приятеля Богдан. – Спробуємо на зуба. Щось вийде – добре. А ні – підемо далі. «Жувати виділення з носа» – навряд чи результативний метод.

– Ну, добре…

– Далі йде «Краще бути живим жебраком, ніж мертвим імператором», – прочитав із «граматки»[36] Лисиця. – Це про те, чи не займався Кречет чимось злочинним… А потім ще й було «У бджоли спинка смугаста, а тигром її не назвеш». Гм… Судячи з усього, – ні. Або якщо й було щось, то ну зовсім дрібненьке.

– Я б не вірив жодному його слову, – бризкав невдоволенням донкор.

– То навіщо ж ми до нього ходили? – округлились очі в професора.

– Звідки я знав, що він такий пришиблений? – відповів ображений Ігор. – Думав, нормальний «штрих». А воно бачиш, яке прицюцькувате. Наплів сім мішків вовни… Китайоза…

– Проїхали, – клацнув пальцями Богдан. – Безглуздо воювати з минулим. Його ніколи не перемогти. Бо ти в ньому нічого не зміниш. Зате воно може змінити тебе. Якщо з головою на нього подивитися.

– Ага, – закивав донкор. – Навчи мене ще кашу їсти. Гречану.

– Пізніше, – знову втупився у блокнот Лисиця. – Йдемо далі. «Не варто бити мух на голові в тигра». Гм… Із «сильними світу донецького», схоже, Кречет жив у мирі.

Ігор промовчав, але скептична посмішка на обличчі таки засвітилась.

Лисиця проковтнув і це. Він зараз був машиною. Ну, майже машиною. Електронно-обчислювальною. Яку потім, якщо пощастить, назвуть «комп’ютером».

– «Одну гілку зачепиш – десяток загойдається», – озвучив наступний «пункт» Богдан. – Це він про те, кому могла бути потрібна Кречетова смерть. Виходить, що таких людей трохи є. Далі – про можливу помсту. Тут він таке видав, що я не дуже розумію. «Той, хто зумів свій гнів стримати, поборов найдужчого ворога». Зрозуміло, що це натяк на вміння приглушити в собі негативні емоції. Виходить, що, можливо, й були люди, які хотіли Кречетові помститися, але до його смерті вони не причетні? Тоді це не помста. Приблизно так. Іншого я тут не бачу.

– А може, не знав потрібного прислів’я. Чи забув. От і зморозив перше-ліпше. Не буде ж він втрачати обличчя. – Ігор теж почав потроху вступати в «аналітичне братство». Кандидат у члени.

– Гм… – задумався Богдан. – Хтозна… – Почухав ручкою за вухом. – А далі йде таке: «Розумний запобігає хворобі, а не лікується від неї».

– Ну, тут наче все зрозуміло, – почав діловито Марченко. – Кречет усе прораховував і перестраховувався. До роботи підходив відповідально. Тому проколів у нього й не було.

– Може бути, – оцінив професор. – А от далі… Гм… «Уранці дізнавшись істину, ввечері можна померти». Це відповідь про тих, хто може більше сказати про Креча.

– Ага… Вони нічого не скажуть. Хоч і знають. Їх залякали? Намалювали невеселу перспективку?

Кількість питань зростала. І шанси ще більше заплутатись – теж.

– Але з якою інтонацією він це сказав? – поділився спостереженням професор. – Наче хотів налякати. Чи, швидше, відлякати. Відштовхнути від розслідування. Мені не сподобалось. Хоч це лише відчуття і в папку слідчий таке не вшиє. А наступна фраза – взагалі. Ну дуже прозорий натяк: «У мудрої людини довгі вуха та короткий язик». Усе. Гаси світло. Приїхали: затямте, діти мої, мудрість – це вміння багато слухати і мало говорити. А ще краще – мовчати зовсім. Десь так… Слухай, – розправив крила Лисиця, – а чи не заради цих погроз він і погодився на аудієнцію? По-моєму, дуже мудро.

– Зараз збігаю й запитаю, – подивився в бік «Червоного дракона» донкор. – Пальці протезні у дверях причиню. Відразу зізнається… Дідько! Цей «саморобний Конфуцій» став ще більш таємничим, ніж був до цього. Раніше я знав, що він є. І трошки побоювався. Та його всі побоюються. Кого не спитаєш. Тепер же