Тетяна Гаркуша - Вуаля маля, або Пологи по-київськи, Тетяна Гаркуша

Потім у 14–16 років, коли відбувається статеве дозрівання і гормони не дають нормально зосереджуватись на розумовій праці, діти мають іти в якусь школу домострою або творчого навчання. Там вони готують їжу, вчаться бути батьками – у теорії, дітям потрібно розказувати про труднощі, які випадають на голови батьків. Також у таких школах займаються рукоділлям, журналістикою (видають власні газети, створюють сайти, ведуть блоги), політикою, вчаться гарно говорити (ораторське мистецтво на практиці, а не лише в теорії), отримують медичні і доглядальницькі навички; уроки патріотизму, українські танці. Всяке життєве навчання, яке не закидає мозок купою інформації.

При цьому діти отримували б атестати після таких шкіл зі списком «предметів», які вони пройшли. Без оцінок.

Оцінки – це взагалі зло. Це ідол, якому діти починають служити всякими правдами-неправдами.

 А потім – у 17 років – університет. Але університет не 5 років, а 2. Бо реально в універах багато пустих предметів. І так потрібно зробити, щоб дитина могла закінчити по 2–3 університети, здобути кілька спеціальностей. І потім можна протягом життя змінювати роботу в різних напрямах, а не займатися тим самим все життя, що приїдається і веде до депресій.

Якщо навчання зробити правильним, діти будуть фільтрувати інформацію з позитивного погляду.

І ніякої школи вдома. Максимум – година на виконання домашніх завдань. Не більше. Не встиг – не страшно.

Інформація і навчання може бути корисним, коли воно в міру. А може стати впоперек горла – коли його забагато, як у наших школах.

Дітям не розказують те, що складає базис світу. Розказують непотрібне. Тим більше, в еру інтернету всі мають доступ до будь-якої інформації. Щось зацікавило – загуглив. І все. Школа потрібна лише як орієнтир.

Чим вільніша душа, тим далі вона бачить, тим ширшим є її поле зору.

Життя одне. Навіщо його жити понуро?

Навіщо оці понти на паличці?

– Ви б могли багато зробити в Міністерстві освіти, Ніно Олексіївно, – сказала я. – Але і тут ви на своєму місці.

Євсеєва не могла вимовити й слова, настільки здивувало її те, що хтось знає про сокровенне, про що вона ніколи нікому не говорила.

Єлизавета Петрівна поспішила заспокоїти завідувачку:

– Вам ще, певно, не розказали, Ніно Олексіївно… В Марини відкрився дар ясновидіння. Всім все розказує.

– Гаразд… – спробувала натягнути звичну маску Євсеєва. – Слідкуйте за її станом.

І пішла.