Юрій Павлович Винничук - Сестри крові

не хотів бути таким. Я відразу почав думати про втечу: ось минає моя молодість на цій задрипаній галері... а далі що? Я постановив собі вибитися з веслярів на поверхню.

— Яким чином?

— Я навчався в братській школі й володів латиною та грекою. Турки попри те, що воювали, вели торгівлю з воюючими країнами. Це ніколи не припинялося. Де ще можна заробити так добре, як не на війні? Отже, вони потребували драгомана з італійської та грецької, і тут я їм знадобився. Але я ще й умів креслити мапи та визначати місцезнаходження корабля за зірками, бо й того нас навчили. Одне слово, мене розкували, і я як міг, так втирався їм у довіру. Заковували мене лише на ніч. А далі ти вже знаєш, що було.

— Я також довідався, що ви одружилися. Де тепер ваша жінка?

— Де мені з жінками водитися? — відмахнувся він. — Потішився трохи та й утік. Це доволі дивно, але хоч я був прикутий до галери, галера мене прикувала до моря.

Він, покректуючи, підвівся і подався відпочивати, а я ще сиділа й намагалася усвідомити для себе, що мені дав цей бій, це сп’яніння, яке я відчула, і чи прагну я й далі відчувати його, впиватися ним і знаходити в цьому розраду. Думки мої плуталися, я роздвоювалася, мені водночас хотілося пити й хмільне вино бою, і... його вуста, такі зараз далекі й неприступні. Я думала, якщо коли-небудь повернуся до Львова, то однаково вже буде пізно, кожен наступний день, який мене відділяє від нашої останньої зустрічі, водночас, мабуть, зближує його з Рутою. Що довше я буду валандатися морями й океанами, все менше шансів у мене зустріти його вільного й такого ж закоханого.

Хтось примостився біля мене. Я обернулася і побачила Марка Проклятого. Він поклав собі між ногами лантуха, вийняв з-за пазухи буханець, шмат запліснявілої ковбаси з іспанського ґалеону та став вечеряти, запиваючи ромом. Обоє ми мовчали. Врешті за кілька хвилин він озвався:

— Бодай би ту ковбасу вони й на тім світі жерли. Тверда, як коліно старої відьми, та ще й пліснява.

— Зате така ковбаса навіть влітку не псується, а пліснява природна й нешкідлива. — сказала я. — Є певність, що живіт не розболиться. Кажу вам, як лікар.

— Ну-ну, ото думаю, щоб тільки зуби не поламать.

— А ви її крайте тоненькими скибочками.

— Ба й справді! — втішився він. — Як же се я не здогадався? — Він вийняв ножа, поклав ковбасу на дощину і, відрізаючи по плястеркові, їв та задоволено усміхався. — Може, й тебе пригостити?

— Дякую, я вже повечеряв.

— Ххе... — знову заусміхався він, хитаючи головою. — А лепсько ти ото шпадою! Як блискавкою, далебі! І де в тебе стільки сприту? Ти ж іще хлопчак.

— Та й ви ж не старий.

— Я? Хе-хе! Знав би ти, скільки мені літ! Я, братчику, й лік забув. А попереду ще блукання та блукання без кінця і краю. Без смерті, без хворіб, без рідної душі й стріхи над головою.

— То на вас таке прокляття? Я чув, що ви забили матір свою і сестру.

— Забив, — кивнув він головою зі смутком. — І голови одчесав. Тому й Проклятий. Навіть Пекло мене не прийняло.

— А за що ж ви їх убили?

— А за те, що до тяжкого гріха мене спокусили. Полюбив я дівчину, а вона мене. Ходили ми разом на вулицю та на вечорниці, співали, гуляли, шепталися під вишнями. І врешті я вирішив сватів заслати. Тільки ж мати моя і сестра кинулися мене відмовляти, а як се не помогло, то взялися за її батьків. Наговорили такого, що й на волячій шкурі не напишеш. Отак нас і порізнили. Я махнув на Січ, а як за рік повернувся та глянув на свою сестру, то закохався так, що й душі в собі не чув, та й вона не дивилася на мене, як на брата. Я бачив, як її в жар кидало, коли я торкався її. Осьо, поглянь... — Він розв’язав лантуха й вийняв, тримаючи за коси, неймовірно вродливу голову дівчини, очі її були заплющені, але повні вуста відкриті, виглядала голова мовби вчора відтята. — Осе ж моя сестра. Правда ж гарна? А якби ж ти її голівку угледів на стрункому стані, коли б вона глянула на тебе живими вустами, почув би її голосок, а вустонька, як маківки, стулились із твоїми вустами... Ех... — Він поклав голову сестри до лантуха й вийняв другу. То була голова літньої жінки й теж мов учора відрубана — біле волосся скуйовджене й облите запеклою кров’ю, розплющені невидющі очі похмуро глипали, рот був роззявлений, здавалося, стара в останні свої хвилини когось проклинала. — Осе ж моя матінка, — зітхнув Марко Проклятий. — А щоб ти знав, вона була добрий зух. Кабардинка, гарна, як янгол. Клянуся іржавими цвяхами на хресті Ісуса! Батько мій не міг з нею розлучитися, то перевдяг за хлопця і привіз на Січ. А вона була зросту високого й нічим від козаків не різнилася. Разом і воювали. З’являлися батьки мені не раз у моїх видіннях, кляли та проклинали, а я молив у них прощення, та не вимолив.

Він сховав голову старої до лантуха, зав’язав його й хильнув рому. Я заклякла на місці від побаченого. Мені це все не вкладалося до голови. Убив матір, сестру... Мені мороз поза шкіру йшов. Врешті видушила:

— Я так і не второпав, за що ж ви їх убили. Звідки взялася ця ненависть?

— Я сестру свою кохав так, що коли інші до неї сваталися, то вже й не жили. Я підстерігав їх і убивав. Врешті ми стали любитися з нею, а мати й не здогадувалася. Аж поки сестра моя не завагітніла. А як прийшло родити, то повів я її в комиші, прийняв пологи й задушив дитину та викинув у Дніпро. З тії пори сестра мене одцуралася і сказала, що піде до Києва на прощу замолювати свій тяжкий гріх, а крім того ще й матері все розповіла. Я не хотів її відпускати. Я горів до неї пекельним коханням. Але одного ранку я встав і не побачив її. Мати потаємки вирядила її на прощу. Се мене збісило не на жарт, я відрубав матері голову, догнав сестру