Юрій Павлович Винничук - Сестри крові

втому, та й поранена рука судомила, а кров цибеніла за мною щокроку. Я бачила, що ради не дам, не вдасться мені його наштрикнути, заки ще тримаюся на силах. Відтак зосталося тільки натиснути на ґарді[12] голову лева й впіймати його шпагу в пастку. Так я і зробила та, підпустивши його ближче, підставила свою шпагу під удар так, що його лезо заклинило між лезом моєї шпаги й лезом кинджала, що вискочив з ґарди. Я різко крутнула рукою, і він зостався без зброї. У цей мент іспанці, побачивши, що їхній капітан опинився з голими руками й не може отямитися від несподіванки, покидали зброю та здалися. Корсари радісно заволали «Слава! Слава!». Капітан Марко наказав повернути іспанському капітанові його шпагу, а решту зброї забрати на «Стрибога». Відтак підійшов до мене й похитав головою:

— Не думав я, що ти такий відчайдух. Але вдруге, якщо не будеш мене слухати, заробиш двадцять дубців по голій сраці. Чув? — Я кивнула. — От і добре. А тепер вертайся назад та берися за поранених. А то бачу, що й тебе різанули. Не сильно?

— Ні. Заживе.

Я повернулася на «Стрибога» і забандажувала руку, а корсари заходилися переносити на корабель здобич — різні золоті вироби та коштовності, барвисті тканини, безліч різного вбрання й заморські овочі. Важко поранених виявилося лише двоє — одному куля потрапила в груди, другий мав розсічений живіт, який він підтримував обома руками, щоб не вивалювалися тельбухи. Я не знала, за кого братися, але, обстеживши їх, побачила, що з животом проблем не буде — його можна зашити, а от кулю добути буде не просто. Я звеліла принести рому й змусила корсара випити добрих півпляшки. Відтак вставила йому в зуби добрячий шматок твердої смоли й заходилася добувати кулю. Поранений хрипів, але кричати не міг, бо зуби застрягли в смолі, інші корсари тримали його за руки й ноги. Заки я витягла ту кляту кулю — маленьку, кругленьку, завбільшки з горошину, — він втратив свідомість. Далі я віддала його на поталу народній козацькій медицині: йому насипали на рану пороху й підпалили, порох спалахнув, розносячи їдкий запах смаленого м’яса, поранений отямився, йому витягли з рота смолу, і він голосно закричав.

Коли ж я оглянула другого пораненого, то побачила, що рана до кишок не сягнула, їх взагалі не було видно. Цьому теж влили півпляшки рому, дали шмат смоли в зуби, а я рану промила й зашила. Та на цьому клопіт не закінчився, бо відтак прийшла черга на інші рани — на головах, руках, плечах, ногах... Добре, що серед козаків виявився свій знахар, який мені помагав, бо я б і до ночі не дала ради. Капітан час від часу, минаючи, зиркав на мою працю і підбадьорливо кивав головою. За той час ми вже відплили далеченько від ґалеону, забравши з нього все цінне. Корсари під капітанським оком ділили здобич, але, на диво, не сварилися. Видно, Марко вже їх добре вимуштрував.

Закінчила я з пораненими, аж коли звечоріло. Зоряні сутінки лягли на океан. Я впала на крісло-гойдалку, яку корсари забрали з ґалеону й на якій, можливо, вигойдувався їхній капітан. Мені дбайливо піднесли пляшку порто, печену рибу й заморські овочі на вечерю, я їла, запиваючи з горлянки малими ковтками, та милувалася мерехтливими зорями на поверхні спокійної темної води. Несподівано біля мене на звоях линв вмостився Марко й теж з пляшкою. Він неспішно запалив свою люльку, смачно заковтнув дим і промовив, але так, аби чула тільки я:

— Я бачив, як ти метляєш своєю шпагою, і не міг надивуватися, звідки така вправність. То ти, заки вчився ото в Падуї, ще й на шермерку[13] учащав?

— Звісно. Без цього ніяк, — підтвердила я. — Мені трапився добрий вчитель.

— Аж так добрий, що навчив тебе цілити просто між зуби?

— А що? Вам цей дриґ не до шмиги?

— Та чого... дриґ як дриґ... але є ж інші місця, які можна проштрикнути.

— Є, але від пробивання грудей чи живота менше пуття, бо суперник ще має сили боронитися. А тут він одним махом на небесах.

Він похитав головою.

— А все ж я тебе не можу розгадати. Надто ти молодий, щоб і медицину вивчити, і шермерки навчитися та ще й під Дюнкерком побувати. Тобі ж на вигляд либонь не більше двадцяти?

«Двадцять сім», — хотілося мені його поправити, але, що не мала я під носом засіяно, то змовчала. Тільки й того:

— У нашому роду всі такі. Молодо виглядають, але й молодо зі світу йдуть.

Навіщо я це сказала? Просто щоб відволікти його? Він здивовано подивився на мене.

— Таке враження, що ти несеш у собі рокову печать. Щось закам’яніле й не відкрите для людей.

— А люди не вартують, щоб їм відкриватися. Хтось один-другий-третій так, але не юрба. Щодо моєї молодості... то битва під Цецорою, коли вас полонили, відбулася у 1620 році. Ви були геть юнаком. Чому ж дивуєтеся мені?

— Якби я був таким вправним, як ти, не потрапив би до ясиру. А потім я вирішив краще згинути, як роками бути невільником.

— Як виглядала ваша каторга?

— Наша галера мала завдовжки п’ятдесят і завширшки сім метрів. Веслярі сиділи у два ряди вздовж облавків по п’ятеро-шестеро за кожним веслом, так, що всього їх бувало до трьохсот. Турецьких морців разом з охоронцями бувало від ста до півтори сотні. Невільники були прикуті залізними ланцюгами до лав, і під удари тулумбасу ритмічно піднімали й опускали весла. Швидкість галери була слабенька, не переважала восьми-дев’яти миль, але й таку швидкість веслярі могли витримати ледве годину, а від сили дві, хоч і як би їх періщили канчуками. У кожного галерника на шиї висіла дерев’яна грушка, яку він повинен вкладати до рота, якщо галера вступала в бій, щоб не скрикнути, коли його поранять, бо це могло б збити з ритму інших гребців. Коли галера тонула, веслярі гинули разом з нею. Годували нас гірше собак, а для підтримки сил давали шматки хліба, намоченого в вині. Коли ж хто знесилювався, його нещадно лупцювали, а часом і на смерть забивали й викидали в море. Я бачив, як люди вмирали за тими веслами, як втрачали людську подобу й перетворювалися на звірів, які мріяли лише, щоб напитися води й з’їсти жменю каші чи бобів. Я