Марті - Третя Ідентичність , Марті

Кел прокинулася раптово, ніби хтось торкнувся її плеча у темряві. В кімнаті було тихо, лише за стінами чувся далекий вітер, що проносився крізь вузькі вулички цього незнайомого місця. Вона сіла на ліжку, відчуваючи, як у грудях наростає тривога. 

"Що, якщо все це просто ілюзія?" 

Ця думка не давала їй спокою вже кілька днів, але цього разу вона з’явилася настільки чітко, що здавалася голосом у її голові. Що, як усі ці люди, ця "істина", ці світи — просто обман, створений кимось, щоб маніпулювати нею? 

Вона згадала обличчя Ліама, його слова, які звучали так впевнено. Але хто він насправді? Чому він знає про неї більше, ніж вона сама? І що, як усе це було частиною гри, яку вона навіть не розуміє? 

"Може, я все це придумала?" 

Кел схопилася на ноги і почала нервово ходити по кімнаті. Вона відчувала, як страх охоплює її, здавлюючи горло. Усе це здавалось занадто дивним, занадто незрозумілим. Арка, компас, ті дивні місця, які вона бачила. Що, якщо це просто сон, з якого вона не може прокинутися? 

Вона підійшла до дзеркала і подивилася на своє відображення. Очі здавалися чужими, обличчя втомленим. Вона не впізнавала себе. 

"Я втрачаю себе," — прошепотіла вона. 

Тієї ж миті щось усередині неї зламалося. Кел схопила компас і рішуче засунула його до кишені. Вона більше не могла залишатися тут. Вона повинна втекти. Втекти від цих людей, цих голосів, від усього, що змушувало її сумніватися у власній реальності. 

Кел вийшла з кімнати, обережно ступаючи вузькими коридорами будівлі. Вона чула лише свої кроки, які глухо віддавалися луною. Її серце билося швидко, ніби попереджаючи її про небезпеку. 

Коли вона нарешті опинилася на вулиці, вітер різко вдарив їй у обличчя. Було холодно, і темрява здавалася ще густішою, ніж раніше. Але Кел знала лише одне: вона має бігти. 

"Це не моє місце," — повторювала вона подумки. 

Вона побігла крізь туманні вулички, не знаючи, куди саме. Її ноги несли її вперед, ніби на автопілоті. Вона минала дивні будівлі, які з’являлися і зникали, ніби були намальовані на полотні. Їй здавалося, що весь світ навколо рухається і змінюється, підлаштовуючись під її страхи. 

Чим швидше вона бігла, тим більше у неї складалося враження, що вона тікає не від чогось зовнішнього, а від себе самої. 

"Якщо це ілюзія, то що справжнє?" 

Це питання боляче вдарило її. Вона спинилася, важко дихаючи, і оглянулася навколо. Темрява, що оточувала її, була густою, майже непроникною. Їй здавалося, що вона загубилася у безкрайньому лабіринті власного розуму. 

"Я не хочу цього більше," — прошепотіла вона, відчуваючи, як сльози з’являються на її очах. 

Але тиша навколо не пропонувала відповіді. Світ залишався байдужим до її страху і сумнівів. 

Кел сіла на землю, обійнявши коліна. Вона більше не могла бігти. Її страх був сильнішим за неї. 

"Якщо це ілюзія, то що тоді справжнє?" 

Це питання зависло в повітрі, залишаючи Кел у темряві її думок і сумнівів.


---