Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

– Добре, я майже закінчив із вами, але краще посидьте трохи в спокої, – звернувся до клієнта Святослав. – Усе одно ми зараз вас нікуди не відпустимо.

– Це точно, – підтвердив Степан. – Ще по дорозі стане зле.

– Тоді я вийду надвір, подивлюся, що ж усе-таки вибухнуло, – сказав Святослав, прямуючи до дверей. Дзвіночок над дверима дзеленькнув, коли він відчинив їх.

На тротуарі, де був припаркований його «Opel», уже зібрався чималий натовп. Усі дивилися в напрямку «Контрактової площі». Там, над будівлями, здіймалася сіра курява. Це мало походило на вибух снаряда, а Святослав добре знав, як виглядають такі вибухи – на передовій він бачив їх достатньо. Можливо, здетонував тротил, якийсь теракт, щось було заміновано. Але скільки ж вибухівки знадобилося б, щоб так струсонуло землю за майже кілометр від епіцентру?

– Там величезна діра посеред асфальту! – гукнув водій «Богдана» маршруту №417 людям, що стояли обабіч.

Курява поступово розвіювалася. Це точно був не дим, значить, нічого не горіло – лише пилюка. Святослав ще трохи постояв, спостерігаючи, а тоді повернувся до «Джентльмена». Усередині він розповів усім, що почув і побачив.

– Діра? Це в якому розумінні? – спитав Степан, задумливо нахмуривши брови.

– Не знаю, Степане. За що купив, за те й продав, – відповів Святослав, стоячи біля телевізора й перемикаючи канали в пошуках екстрених новин.

– То я, мабуть, піду, – озвався чоловік із залисинами.

– Так, авжеж, – кивнув Святослав.

Клієнт розрахувався й попрямував до дверей.

– Ти теж можеш бути вільним, чи щось потрібно змінити? – звернувся Степан до свого клієнта з рудим волоссям.

Той уважно роздивився себе в дзеркалі, нахиляючи голову з боку в бік, і кивнув:

– Все добре.

Після цих слів він підвівся, розрахувався і швидко вийшов із перукарні, слідом за чоловіком із залисинами.

Тим часом на телебаченні жодних екстрених новин не було, навіть на сто дванадцятому чи п’ятому каналах.

– Ну, точно не напад, – зауважив Святослав, продовжуючи перемикати канали.

– І на тому дякувати Богові, – відповів Степан, змітаючи віником у купу руде волосся.

– Але ж вибух був потужний...

– Можемо на трохи зачинитися і самі сходити подивитися, що там сталося. Як ти казав, це ж зовсім поруч, – запропонував Степан із легкою усмішкою. Він ні на що не сподівався, але ця ідея явно припала до душі Святославові.

– Чому б і ні? – погодився той.

***

Цього вечора Святослав повернувся додому абсолютно виснаженим, розбитим на друзки, як кажуть. Навіть вечеряти разом із Сонею йому не хотілося. Усе, що він побачив і почув під час прогулянки зі Степаном до «Контрактової площі», ніяк не вкладалося в голові. Ба більше, він почав сприймати останні події свого життя як щось на межі реальності – чи не як шизофренію. Іншого пояснення для такої кількості збігів, які сталися з ним цього дня, він просто не знаходив.

Коли вони дісталися пам'ятника Григорію Сковороді, далі дорогу перекривала поліція. Видовище було моторошним. Вулиця була вкрита шаром ґрунту та пилу, що осів на транспорті, залишеному просто посеред дороги. Ближче до Музичного музею два автомобілі лежали перекинуті на бік, а третій – із розірваними колесами, крилами та капотом – валявся догори дном. Навколо були розкидані уламки скла, а подекуди й шматки одягу.

Саму вирву, було видно погано, але вона знаходилася саме на тому місці, де ще позавчора стояв екскаватор, у якому спав водій. Святослав замислився, чи це була та сама яма, де працювали робітники в рожевих жилетах, чи все ж таки нова.

На місці події зібралося багато людей – усі хотіли дізнатися, що сталося. У зоні, огородженій поліцією, ще працювали карети швидкої допомоги, що свідчило про наявність постраждалих. Святослав і Степан почали розпитувати тих, хто прийшов раніше. Зі слів очевидців, на проїжджій частині раптово щось вибухнуло прямо з-під землі. Казали також, що серед постраждалих було багато відвідувачів Музичного музею, а деякі навіть загинули.

Звичайно, це було дуже сумно – таке горе після такого прекрасного свята. Але не лише трагедія вплинула на Святослава. Приблизно через десять хвилин після їхньої появи на Контрактовій площі там з’явилися ще кілька людей. Це не був чоловік у кашкеті формою дзьоба чи його червоний седан. Ні, зовсім ні. Святослав помітив двох чоловіків, які знаходилися по той бік огорожі. Один із них був у рожевому жилеті з написом «Укравтодор».

Той чоловік підійшов майже впритул до місця, де стояв Святослав, і, надягнувши рукавички, підняв із землі метровий сталевий прут.

– Нічого собі, куди аж залетіло, – пробурмотів він, дивлячись на знахідку.

Святослав, не вірячи своїм очам, вимовив майже по складах:

– Фе-до-ре?

Чоловік перевів погляд від металевого прута на Святослава і здивовано запитав:

– А ви звідки мене знаєте?

Святослав був настільки ошелешений, що не зміг відповісти. Він лише дивився на нього широко розплющеними очима.

– Що ти там стоїш із тією залізякою? У нас ще роботи й роботи! – долинув голос із-за спини чоловіка в жилеті.

– Та йду я, Михайле, йду, – відповів той, ще раз здивовано глянувши на Святослава, і відвернувся.

Коли Святослав побачив і другого чоловіка, виконроба Михайла, який стояв неподалік припорошеного піском автомобіля, в касці на голові, у нього засіпалося око. Це були саме ті робітники, які наснилися йому позаминулої ночі!

Якщо це правда, то Святослав у серйозній халепі. А якщо ні, то це нові витівки його очей. Спочатку вони додавали барв, а тепер почали перетворювати обличчя вигаданих людей на реальних. У будь-якому разі ситуація була геть кепською.

Після цього короткого непорозуміння Михайло та Федір рушили в напрямку вирви.

Вдома Святослав, у поганому настрої, переглядав новини. Соня, сидячи поруч, не могла зрозуміти, що відбувається, але очевидно, щось сильно гнітило його. Зрештою, Святослав дізнався більше про вибух на «Контрактовій площі».