Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

– Краще не зараз, – сказав він Степанові, знизивши голос. Святослав не хотів, щоб клієнти знали про його дальтонізм. Степан, звісно, був у курсі й завжди виручав колегу, при виборі відтінку для волосся.

Людмила була однією з клієнток, що фарбувалася у них уже двічі. Зокрема, останнього разу Святославу здалося, що він пофарбував її в болотяний колір, що насправді був яскраво-малиновим. Фіолетовий, блакитний, малиновий – зараз він бачив їх такими, якими вони були насправді, без дальтонізму.

***

За п’ять хвилин Васильович отримав і свого клієнта. Ним став не хтось із постійних, а так, залітний птах, котрий потім ніколи в «Джентльмені» не з’явиться, хоча й пообіцяє. Таких, зазвичай, на день відсотків тридцять з усіх клієнтів.

Так розпочався робочий день. Потік людей не припинявся аж до тринадцятої години. За цей час Святослав, як міг, пристосувався до нового бачення своєї праці. Вдалося це зробити лише на третьому клієнті. Та він встиг продумати варіанти, як дізнатися, що з ним коїться. Звичайно, найпростіший спосіб — запитати в «Гуглі» й, отримавши інформацію, так би мовити, підготовленим, відправитися до лікаря. Або ж, відразу після роботи, поки ця штука з очей нікуди не поділася, їхати в лікарню. Третій варіант — поговорити зі Степаном. Він людина значно старша, можливо, щось і знає. Та розмова ніяк не могла розпочатися, поки в перукарні перебували сторонні особи.

Натомість напарник розповідав, як вони всією сім’єю у неділю ходили до кінотеатру «Планета Кіно» на нову частину «Піратів Карибського моря».

– Ти представляєш? Тепер у кінотеатрах поливають водою та обвіюють вітром, – говорив він. – Та це ще не все, стільці весь час трясуться.

– То є нова технологія, Степане. Я там сам тільки двічі був, – рівняючи машинкою для стрижки бакенбарди чоловікові з залисинами, мовив Святослав. – 4DX зветься. Вам взагалі сподобалося?

– Можна сказати й так. Просто під саму завісу трішки змерз. Якби ж то мені хтось сказав, що там буде дощ, я б на футболку накинув куртку. Й, мабуть, гольфа взяв. Добре, діти були гарно одягнуті, а це головне. – Степан перевів погляд із голови свого клієнта, рудого хлопця з татуюванням під вухом, на телевізор. Той був вимкнений. – А що, чемпіонат світу закінчився?

Поглянувши на годинник на підвіконні, який показував чотирнадцяту сорок дві, Святослав відповів:

– Звичайно, ні. Сьогодні гра о п’ятій годині.

– Твої Сполучені Штати?

– Ні, росіяни.

Після цих слів клієнти почали неспокійно соватися у кріслах, а здивований такою відповіддю Васильович повернувся до напарника, який виконував і роль начальника, обличчям. Святослав вперше бачив таку здивовано-криву гримасу на його обличчі.

– Спокійно, – заспокоїв він. – Це майже як бонус. Дивлячись на матчі за участю збірної росії, автоматично обираєш команду, за яку вболіваєш. Це будь-яка збірна, яка грає проти великоросів.

Напруга одразу спала. Рудий хлопець засміявся й додав:

– Це те саме, що й ультрас «Динамо», які завжди хочуть, щоб програв «Шахтар».

– І не тільки ультрас! – майже в унісон промовили Степан і чоловік із залисинами, якого підстригав Святослав.

Після цих слів вони переглянулися, ніби оцінюючи один одного, а потім кивнули і продовжили займатися своїм: Степан – стригти, а клієнт – рівно сидіти.

На кілька хвилин запанувала мовчанка. Було чутно лише гул машинки в руках Святослава. Він ледь помітно усміхався, тішачись тим, як майже спровокував скандал, а то й бійку. Рудий хлопець виглядав достатньо запальним, щоб таке трапилося, принаймні зовнішність у нього була відповідна.

З вулиці донісся гул. У «Джентльмені» вікна були відчинені на провітрювання, тож добре було чути, як наростаюче тріпотіння з'явилося нізвідки і пронеслося над головами в бік «Хрещатика».

– З якого це дива вони тут розліталися? – пробурмотів Степан і, ніби уточнюючи, додав: – То був гелікоптер, так?

Рудий хлопець, якого всі вже зрозуміли як «динамівського» ультрас, кинув:

– Готуються добряче вліпити сепарам на Сході.

Ця заява чомусь мало кому сподобалася, навіть Степанові, який зазвичай підтримував жорсткий метод розв’язання конфлікту на Донбасі.

– Ти, той, не знаєш – то краще мовчи, – промовив він з неприхованим роздратуванням.

Тим часом гул гелікоптера повністю зник. У приміщенні знову залишилося лише дзижчання машинки для стрижки, але ненадовго. Пролунав потужний вибух.

Пляшечки з лаком, лосьйонами, парфумами, кремами та іншими розчинами на полицях задзвеніли, наче хтось їх одночасно струснув.

– Матір Божа! – вигукнув Степан, схопившись за серце. – Зірвався в небесах!

– Може, впав на землю? – висловив припущення Святослав, відчуваючи легку вібрацію під ногами. Або йому це тільки здалося. Тільки-но він це сказав, як його зір знову помарнів – дальтонізм повернувся. Це вже починало дратувати.

Рудий ультрас схопився з місця й гнівно вигукнув:

– Це російський гелікоптер! Вони нас почали бомбити!

– Та сядь уже! – різко обірвав його Степан, явно розхвильований.

Святослав вимкнув машинку й підійшов до вікна. На вулиці він побачив збентежених людей, які з тривогою вдивлялися вгору. Однак ні диму, ні руйнувань видно не було.

– Що там? – запитав Степан.

– Нічого не бачу... Може, щось на паралельній вулиці, – відповів Святослав, повертаючись до свого клієнта.

Але клієнт – мовчазний чоловік із залисинами – почав поводитися так, ніби от-от втратить свідомість. Святослав це помітив і занепокоєно запитав:

– Що з вами? Зараз я принесу води.

Вода допомогла: чоловік не лише випив її, але й залишив трохи, щоб умитися. Побачивши це, Святослав ще й оббризкав його водою з розпилювача, яким зазвичай зволожував волосся. Клієнт нарешті отямився, і всі в приміщенні зітхнули з полегшенням. Але вибух, що пролунав раніше, все одно не давав спокою.