Ендрю Вебстер - Спалах, Ендрю Вебстер

У новинах показували кадри, яких він зі Степаном не зміг побачити через натовп і поліцію. Понівечені автомобілі – їх виявилося значно більше, ніж здавалося. Вибиті вікна музею, пошкоджені стіни та колони, зім’ятий асфальт довкола вирви. Репортери повідомляли про десятки постраждалих із травмами голови та розірваними м'язами на руках і ногах. П’ятеро загиблих.

Серед фотографій загиблих Святослав упізнав Василя – того самого робітника, якого бачив у своєму сні. Як з’ясувалося, Василь був новеньким у бригаді. Свідки розповідали, що в момент вибуху його підкинуло вгору на 6 чи навіть 10 метрів. Потім сила тяжіння повернула вниз, прямо у вирву з деформованими трубами.

Ведуча новин пояснювала, що причиною вибуху став колосальний тиск у трубі з гарячою водою, який розірвав місце спайки. Це й призвело до трагедії.

Але Святослав знав більше. Він був упевнений, що винуватцями катастрофи стала бригада Михайла. Робітники зробили щось не так, а потім вирішили просто зарити діру, сподіваючись на удачу. І саме цим вони займалися, коли пролунав вибух. Він знав це, бо його сон розповів йому правду.

***

Запис на телефоні від 12 травня, 11:34.

– Привіт, мам. Знаю, ти зараз не можеш підійти до телефону. Також пам'ятаю, що ти прохала не дзвонити тобі з одинадцятої до дванадцятої, поки ти на процедурах. Але мені дуже потрібно. До самого вечора я усамітнитись не зможу, а виговоритись мені потрібно, хоча б просто в слухавку. Я буду думати, що ти зараз мене дуже уважно слухаєш і не перебиваєш.

Мамо, мені здається, Святослав хоче мене покинути. Мабуть, його дружина Ірина з донькою Анжелікою невдовзі повернуться. Ні, він мені цього не казав. Але те, що казав, ще жахливіше. Він придумав якусь маячню про людей, які йому спочатку сняться, а потім з’являються в його житті. Начебто один із таких, зі сну, загинув від вибуху на Контрактовій. Святослав навіть назвав ім’я, а потім під час вечірніх новин показував його фото на екрані.

Він це так переконливо розповідає, що здається, начебто все правда. Та якась частина мого мозку сприймає це раціональніше: Святослав просто хоче, щоб саме я його кинула. – П’ять хвилин крізь динамік телефону чується лише приглушене рюмсання. – Ще у нього почало мерехтіти в очах. – довга пауза. – Добре, про це потім. Можливо, я просто себе накручую, а йому це тільки здалося. Не знаю.

Добре, цілую тебе, мам. Зараз оце все тобі розповідаю, і самій здається, що це просто якась маячня… Передзвони мені, будь ласка, увечері. Бувай.

Саме це почув Святослав, переглядаючи записи на домашньому телефоні, які зазвичай залишались порожніми. У сучасному світі люди рідко користуються стаціонарним зв’язком, віддаючи перевагу мобільним телефонам. Проте двічі на рік, коли мати Соні, Зінаїда Архипівна, вирушала до Закарпаття на десять днів для оздоровлення, всі змушені були зв’язуватися з нею через стаціонарний телефон – так вимагали правила санаторію. Але чому Соня записала цей монолог і зберегла його, Святослав зрозуміти не міг, хоча був їй за це дуже вдячний.

Вона відреагувала зовсім не так, як він очікував. Схоже, Соня переосмислила ситуацію і дійшла неправильного висновку, не маючи жодних підстав. Кидати її він навіть не планував. Тому наступні два тижні Святослав докладав усіх зусиль, щоб розвіяти її сумніви й вивести з голови подібні думки. І, на щастя, обставини цьому сприяли: не було більше ні дивних снів, ні прозрінь, ні інших дивацтв, які могли б змусити його очі знову грати з ним злі жарти.

Якби це була хвороба, вона б лише погіршилася за цей час. Спочатку Святослав ходив напружений, з острахом вдивлявся в навколишній світ і навіть боявся щоранку розплющити очі. Але все минулося: різь у зіницях не поверталася, обличчя людей залишалися такими, як і раніше, а згадки про бригаду Михайла зникли, мов туман, у далекому минулому. Святослав прагнув повернутися до свого звичайного життя, яким жив до восьмого травня.

За цей час вони з Сонею встигли насолодитися спільними моментами: побували на трансляції фіналу Євробачення на головній сцені, відвідали театр драми та комедії, двічі сходили в кінотеатр «Батерфляй», а також покаталися на «Чортовому колесі» в Гідропарку. Соня мала забути про всі тривоги, і Святославові це вдалося.

– Знаєш, – сказала вона одного ранку, лежачи в ліжку, – а я якось уже почала думати, що ти збираєшся мене покинути.

– І звідки у тебе такі думки? – запитав Святослав, сміючись.

Так завершувався травень і починався червень. А червень – це червоний, а червоний – це кров.