Олександр Мороз - Вільні радикали, або чому не живе карась без щуки, Олександр Мороз

— Пристрасть? А хіба те, про що ти мені щойно розповів не було нею ? 

— Саш, то була ніжність, сама її есенція, солодкий нектар, який перетворився на дикий мед. Ти знаєш, що таке дикий мед? Це отрута і протиотрута в одному флаконі. — Віто стиснув правий кулак до хрускоту хрящів, — можна тобі задати дуже інтимне питання, Саш? 

— Та задавай. 

— Що для тебе найважливіше в сексі? Тільки добре подумай. 

Це запитання мене спантеличило, я відчув, як зашарівся, але відповів: 

— Комфорт, для мене важливий комфорт. 

— А детальніше? 

— Блін, та щоб ліжко було зручне, або принаймні щоб було, щоб діти не заважали, душ під боком, коротше максимальний релакс. 

— Тобто для тебе важливі речі другорядні, як я зрозумів? А як щодо того, що ти бачиш і що відчуваєш? 

— Віталь, я не султан з гаремом, я бачу і відчуваю одне й те саме вже доволі тривалий час. Бувають правда більш ефектні періоди, але й вони повторюються, до них звикаєш. В юності це було пригодою, зараз щось схоже на ритуал. Комфортно одному, комфортно й іншому, якось так. Ну і сон потім міцний. Отаке. 

Віто замислився, провів долонею по неголеній щоці, схвильовано глянув в небо, ніби шукав там підказку суфлера, і мабуть, таки знайшов: 

— Саша, знаєш, якщо відкинути час на дев'ять місяців назад, я б з тобою погодився, комфорт важливий. Але зараз моє бачення кардинально змінилося. Все, що ми робимо, ми робимо заради досягнення певного внутрішнього стану, — продовжив Віто, зосереджено дивлячись на воду. — Тут ти правильно сказав: люди звикають до свого рівня свідомості. Вони прагнуть розширити його, додати новий елемент, і саме так відбувається розвиток. Це подорож у нірвану, до вершини вершин. Але є важливий нюанс: таке розширення має приносити радість, а не обтяжувати. Я завжди замислювався, що відчуває жінка під час близькості. Різниця між нами очевидна, але її неможливо відчути. Проте я дійшов до одного відкриття: це можливо. Можна досягти такого стану, ніби у тебе два тіла. Ти одночасно перебуваєш у своєму й у її. 

Віто зробив паузу, подивився на мене й продовжив: 

— Але, щоб це сталося, потрібна одна умова. Найважливіша. 

— Яка ж це така умова? — запитав я, а про себе подумав, чи бува, Віто не має на увазі дорослі іграшки. 

— Це повна довіра. Абсолютне розчинення один в одному. Коли немає жодного бар’єру, жодного сумніву чи страху. Тільки тоді ти відчуєш не лише її фізично, а й духовно. І це відкриває новий рівень близькості, нову глибину розуміння.  

Його слова повисли у повітрі, як легкий серпанок над річкою. 

— А ще зв’язок, Саша, — продовжив Віто, зосереджено дивлячись перед собою, немов говорив більше до самого себе, ніж до мене. — Сильний емоційний зв’язок між чоловіком і жінкою. Я й досі не знайшов пояснення його природи. Можливо, на певному етапі життя в нас із Адою відбулися схожі події, досвіди, які зробили нас енергетично спорідненими. Або це щось зовсім інше, невидиме й невловиме. Але коли ми були разом, коли відбувався навіть найменший фізичний контакт, усе підсилювалося в рази. Це не можна описати словами. Часто тіло ще не встигає зреагувати, а емоційно — повний капець. У найкращому сенсі, — він усміхнувся, згадавши щось своє. — Ти відчуваєш жінку настільки цілісно, що її відчуття стають твоїми. Ти живишся її екстазами і водночас є їхньою причиною. Ось тобі й нірвана. 

Віто запалив цигарку, затягнувся і продовжив: 

— Пам’ятаю кінець жовтня. Лив густий дощ. Один із тих днів, коли моя автівка перетворювалась на кінотеатр. Фільм закінчився, їжа скінчилася, залишилися тільки чай у термосі та сигарети. Ми вийшли прогулятися. Місця там дикі: ліс, поле, безлюдні дачні будиночки. Земля розмокла, ми брели багнюкою, де стирчали залишки сої й бур’янів. Бруд налипав на підошви, потім сам опадав під власною вагою. І я думав: господи, куди я завіз цю жінку? У які хащі? Чи комфортно їй тут? 

Він усміхнувся сам до себе, затягнувся ще раз і продовжив: 

— Але Ада йшла поруч так, ніби завжди була тут зі мною. Вона дивилася, як літає листя, слухала вітер. І раз у раз нагадувала мені, що я не сам. Під парасольку мене теж пустиш? — запитала вона. І це звучало так просто й природно, ніби ми знали одне одного все життя. 

Віто зробив коротку паузу. 

— На межі лісу й поля я обійняв її й сказав: послухай, Адель, що б не сталося, завжди залишайся ось такою. Вона запитала: якою? І я відповів: моєю, але не як власність, а як частина мене, як мій еталон жіночності, і якщо мене не буде поруч, просто згадай цей момент і те, що ти відчуваєш зараз, тоді моє прохання завжди буде збуватися. 

Він знову замовк, погляд його зосередився на хвилях, ніби там, на воді, він міг знайти відповіді на свої запитання. 

— Дощ посилився. Ми сховалися в авто. Часу залишалося мало. І як це часто буває, всьому є свій час і місце. Того дня ми роз’їхалися по домівках уже не друзями, але ще не коханцями. А далі все змінилося. Кожна наступна зустріч перетворювалася на щось нереальне, на якийсь дикий напівсекс, де діяла сила шалена й безрозсудна. 

Він подивився на мене, і в його очах відобразилася вся важкість цих спогадів. 

— Перед нами постав вибір: приручити цю силу чи рятуватися втечею. Але вибір — це завжди боротьба. І здається, ми обрали не те. 

Тіні ставали довгими. Поверхню озера вкрив повний штиль. Недалеко від нашого човна підіймались з дна дрібні бульбашки — риба вийшла на вечерю. 

Черв'як пручався, але врешті був насаджений на гачок. Моя оснастка лягла приблизно за метр до ланцюжка бульбашок, я сподівався, що той, хто риється в намулі, виявиться лином, голодним лином, який захоче з'їсти черв'яка на гачку. 

Шалена й безрозсудна сила, так описав Віто своє бажання володіти жінкою. Я чудово розумів, що за цим стоїть. Я вкотре за сьогодні згадав Карлоса Кастанеду, донью Соледад, її чотири вітри, особливо пообідній, якраз оцей шалений і безрозсудний, точніше оця, бо вітер — жінка.