Олександр Мороз - Вільні радикали, або чому не живе карась без щуки, Олександр Мороз

Розділ 5

Прямо на мене дивилась жінка з лицем, яке однозначно заслуговувало пензля художника. Дитяча безтурботність і педантична зрілість, все в одному. Високе чоло, виразні карі очі, права брова злегка підведена, що вказувало на відкритість, чіткі контури носа, але головним було не це. Я кілька разів повертав смартфон ребром до себе, намагаючись розгледіти Аду не прямим, а периферійним зором. І ось — мерехтлива посмішка, ефект «сфумато», той самий, який в живописі передає рух повітря. Леонардо да Вінчі довів цей ефект до абсолюту, створивши щось таке, що не вдалося повторити жодному художнику. Але зараз переді мною було не полотно, а фотографія, на якій Ада не усміхалася... Але, чорт забирай, вона усміхалася! 

Від країв її вилиць до кутиків губ проходили видимі лінії, і це були не ямочки, які з'являються в усіх симпатяг під час усмішки, то були подовгуваті рівці чи радше западинки. Ада усміхалася, перебуваючи в абсолютному спокої, її губи ніби складались для повітряного поцілунку, будучи розслабленими, уся міміка вказувала на це, хоча все було не так. 

— Віто, ти це бачиш? — я максимально збільшив фото і закрив долонею верхню частину обличчя. 

— Що я маю бачити? — запитав Віто, — я це бачив багато разів наживо. 

— Подивись на лице, це ж Джоконда. 

— Та, що Мона Ліза ? 

— Та, що пані Ліза дель Джокондо. Англійці називають її Мона Ліза, а французи з італійцями — Джоконда. 

Віто забрав в мене телефон, знайшов портрет Мони Лізи та довго дивився на нього, а потім на Аду. Нахиляв під різними кутами й врешті сказав: 

— Так, маєш рацію, схожість є, лінії вилиць так точно, а все інше не те, і форма губ і мигдалики очей. Я називаю їі Ада, і повір, в такому вигляді, як ти її щойно побачив, вона буває дуже нечасто, мені ледь вдалося її ось такою сфотографувати, для мене ця світлина цінніша картина да Вінчі. Ось поглянь на інші фото —  і Віто знову передав мені телефон. 

Я пригадав, як на початку розмови, Віто сказав, що Ада завжди різна. І ось я гортаю галерею й відчуваю щось схоже на шоковий захват. В голові одне питання: ну як це можливо? То були різні жінки, але всі вони були Адою. 

Віто сидів поруч на пасажирському сидінні. Ми обоє встановили спинки крісел в напівлежаче положення. Я дивився на верхню обшивку автівки й шкодував, що цей сірий велюр не є вікном панорамного даху, через яке добре розглядати небо і дощ, що вже майже вщухав. Гроза пішла на схід. Віто повернув голову праворуч. Там, через дорогу знаходилась база «Лісова». Віто не міг бачити маленьких будиночків, відкритих альтанок і зеленого вагончика для зимового зберігання човнів, його очі спостерігали за верхівками сосен, що гойдалися на вітрі, як п'яні товариші, що під ранок повертаються з вечірки. Я віддав Віто телефон і поділився враженнями. 

— Саша, не дивуйся, вона дійсно різна, і не тільки на фото. Кожна її емоція віддзеркалюється на обличчі, не тільки на обличчі до речі. Ада — типовий екстраверт, на перший погляд, але є речі, які вона тримає в собі і відкривається лише через глибоку довіру, дещо взагалі нікому не довіряє, це її особиста таємниця, надійно збережена, а ще вона наділена усіма 4-к якостями. 

— Ти про що ? 

Віто опустив вікно. В розпечений від спеки салон автівки увірвалась дощова прохолода з ароматом озону та мокрої землі. 

— Я маю на увазі комунікацію, кооперацію, креативність і критичне мислення. Найперше я запав саме на комунікацію, це коли зустрілися наші слова і душі, а якщо по простому, то Ада наче магніт притягує до себе людей, зараз я говорю не про себе навіть, будь-то чоловік чи жінка, без різниці, вона легко знаходить спільну мову з кожним, і робить це дуже легко, часто одною лиш посмішкою, при цьому чітко виставляє межі, тобто вилізти їй на шию і звісити ноги не вийде ніяк. Про креативність взагалі можна розказати окрему історію. 

Я відчув як в мене затекла спина і подумав, що Віто може нескінченно довго розповідати про Аду, він наче вовк ходив колами навколо вогнища дилеми і ніяк не наважувався підійти впритул. 

— Віталік, а як щодо критичного мислення? Бо те, що між вами відбувалося не витримує критики. Хоча я розумію, що є такі поняття як «де-факто» і «де-юре»? та все ж... 

— Хороше запитання, але скажи мені, Саша, хіба людина може бути повністю категоричною? Візьмемо до прикладу доброту. Доброта може виходити або з сили або зі слабкості. Якщо ти добрий, бо слабкий, не можеш дати здачі, не можеш жорстко відстояти свою думку, бо боїшся, і заспокоюєш себе тим, що ти добрий, то ніяка це не доброта, ти вигідна людина, попросту лох. А от якщо ти сильний, тоді доброта це твій власний вибір, а не реактивна дія, вловлюєш різницю? Істина доброта це вибір сильного, того, хто може дозволити собі бути злим чи агресивним, але вибирає таким не бути, крапка. Так і з критичним мисленням. Ада чудово оцінює реалії, але і будувати фантазії вона теж вміє. Тепер запитання тобі, Саша: чи можна творити реальність без фантазії, без мрій? 

Віто маніпулював. Говорив правильні речі, але таки маніпулював, відводив мене в сторону від головного питання, на яке або не хотів, або не вмів відповісти. Я бажав битви: 

— Так, я з тобою згоден, але хіба критичне мислення Ади не каже їй про те, що ваші стосунки не здорові? Я це мав на увазі. 

Віто замовк, дістав цигарку і підпалив, навіть не запитав мене чи можна це робити в моєму авто. 

— Саша, наші з Адою стосунки найздоровіші, бо існують в парадигмі чоловік-жінка. 

— А що бувають ще якісь парадигми? — здивувався я. 

— Бувають. Юнак, який жив з матір'ю і зразу ж одружився, якому не відомо, що таке самозабезпечення, автоматично будує стосунки за схемою мати-син, особливо, якщо в дитинстві він був обділений увагою мами. Тому він знаходить її в іншій жінці, яка сама підсвідомо хоче бути мамою. Дружина його контролює, розв'язує проблеми, а він, ще більше капостить. Ось такі стосунки не здорові, хоч і законні. Потім, якщо пощастить, чоловік дорослішає. Робить повну ревізію свого життя, має за плечима досвід і, в один прекрасний момент, починає бажати для себе ту людину, з якою все буде не так, як хтось хоче, а так, як він завжди того хотів сам, з якою можна без ризику ділити кайф і відчай, котра стане йому товаришем, а не жандармом. Всесвіт великий чарівник, тому діє по закону «бажаєш – тримай», і посилає тобі подарунок, з барвистими стрічками у волоссі. Всесвіту байдуже на штампи в паспорті, бо найперше ти боже творіння, а не громадянин чи фізична особа. — Віто потушив цигарку.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍