Михаїл Блоковський - Що хоче Санта на Різдво? , Михаїл Блоковський

Цю спокійну тишу порушив стукіт у двері.
— Тато! — зраділа Лілі.

Вона вибігла з кімнати, пролетіла повз вітальню і швиденько відчинила двері. За ними стояв батько з посмішкою на обличчі.
— Доню! Як же я скучив, — радісно вигукнув Віктор.
— А я значно більше скучила за тобою, — зі слізьми кинулася на його шию Лілі, — більше ніколи мене не покидай, чуєш?
— О, доню, — ласкавим голосом відповів Віктор, — це буде трохи складно, але обіцяю, що скільки б я не лишав тебе саму, завжди буду повертатись. Клянуся.

Лілі ще дужче обійняла свого батька, а потім, відступивши крок, мовила:
— Тебе дехто чекає у вітальні, тату.

Віктор насторожено глянув на Лілі та заінтригованим повільно рушив до вітальні. Там побачив свого батька. Іван нервово підстрибнув з дивану, склавши руки по швам.

— Привіт, синку, — тремтливим від переживання голосом мовив він.
— Батьку? При…віт.

І Віктор зрозумів що зараз буде розмова, якої він так довго і старанно оминав.
— Я хочу з тобою поговорити, — продовжив Іван.
— Ну давай поговоримо.
— Я… знаю, що останні роки поводився неправильно…
— Останні? — саркастично перепитав Віктор.
— Послухай синку, мені шкода. Так, я признаю, що ніколи не виділяв тобі достатньо часу. Пропадав на роботі, уникав твого погляду і не підтримував, як слід. Я жахливий батько. І я прошу у тебе вибачення.

Запала мовчанка. Віктор присів на крісло і склав долоні у себе на переніссі.
— Всі ці роки, батьку. Усі роки ти поводився як мерзенний егоїст. А мені хотілося лише якихось десять хвилин на добу твоєї уваги. Твоєї підтримки. Чоловічої підтримки! Та ти був утомлений. Зайнятий. Твій син ріс без батька, коли той був живий та знаходився під одним дахом. Але ж він був зайнятий. Зайнятий натиранням своєї автівки, читанням газети та роботою. І ти просто кажеш мені зараз: «пробач». Бачте соромно стало.

У цей момент на кухні Лілі, затамувавши подих, прислухалася до кожного їхнього слова. І розуміючи, що Віктор не мириться, а лише підриває старі рани, які ще не встигли загоїтись, вона хотіла вже вибігти та зупинити тата, але в останню мить спинила себе. Втручатися краще не треба.
— Я розумію твій біль, синку, — мовив Іван. — І повір, совість пече в мені не менше, ніж рани, що я завдав тобі. Я кажу зараз тобі це все і розумію, яким же я був дурнем, що не зробив цього раніше. Але мені було страшно. Я боявся попросити у тебе пробачення за відношення до тебе. Але чим довше я відтягував цю розмову, тим важче було її почати. Я злякався. Я боягуз! Слабак, який не вартий такого сина, як ти. Але я люблю тебе, Вікторе. Я завжди тебе любив. І… Боже!.. Як би я хотів зараз повернутися на двадцять років назад, підійти до тебе й обійняти. Сказати, що я пишаюся тобою. Але ці роки не повернути. І все, що я зараз можу зробити – це попросити вибачення. Так, це дрібниця. Цим словом не загладити мою провину. Проте прийми його. Благаю.

У Івана потекли сльози. Він намагався їх стримати, але все було марно. Йому було соромно, тому намагався не дивитися на сина. Віктор теж відвернув голову, але не через те, що не хотів бачити обличчя батька, а тому що й сам не зміг стримати сліз.
— Я не буду очікувати твоєї відповіді, — продовжив Іван, — не хочу тебе змушувати чи переконувати. Але я мав тобі сказати ці слова. І дякувати Богу за твою доньку, яка мене підштовхнула на цей крок. У тебе золота дитина. Якби не вона, хтозна, чи наважився б я колись тобі все це сказати. Дякую тобі, що ти став батьком для Лілі у тисячі разів кращим за мене.

Іван ще раз протер очі й швидко рушив до дверей, щоб зникнути на певний час. Та коли він вже хотів відчинити двері, його спинив Віктор.
— Тату, стій.

Іван обернувся, досі не дивлячись сину у вічі. Віктор підійшов до нього і спокійно продовжив:
— Мені було боляче. Багато років я оминав тебе. Не хотів бачити, — на цих словах Іван глибоко вдихнув і закліпав очима. — Але якщо чесно, якась частина мене глибоко у душі хотіла почути ці слова. Схоже, що в мені досі живе той маленький ображений хлопчик, котрому не вистачало батьківської уваги. Але зараз, здається, він нарешті відпустив ті старі образи. Тато, мені страшно одного разу прокинутися і дізнатися, що тебе більше ніколи не буде поряд. Мені страшно, що ти підеш із тягарем у серці, шкодуючи, що так і не зміг поговорити зі своїм сином. Пробач і ти мене.

Віктор ледве проговорював останні слова. Він більше не міг стримувати своїх емоцій. І який він був щасливий, коли відчув на собі обійми батька. Теплі, щирі батьківські обійми, яких ніколи досі не відчував.
 

Коли бабуся Іванка прокинулася, то почула у вітальні дзвінкий сміх і живу розмову. Від побаченого її очі були більші за фари. У вітальні сиділа Лілі, сміючись над історією Віктора, а поряд її чоловік. Іван уважно слухав розповідь сина і на його обличчі розцвіла давно забута посмішка. Це була посмішка щастя.
— Ми усі сиділи за столом і мене попросили розповісти, що я думаю щодо їхньої ідеї, — не помічаючи Іванку, продовжував історію Віктор. — Мене охопив параліч. Руки тряслися і не слухалися мене. Я нервово тягнувся до склянки з водою і пив її літрами. І тільки через двадцять хвилин до мене дійшло, що я пив зі склянки одного з директорів. А той мені каже: “Я можу принести ще”. Я від сорому почервонів, як рак. Якби ж ви мене бачили.

Усі знову залилися сміхом, побравшись за животи. І тоді Лілі помітила Іванку.
— Бабусю! Ти нарешті прокинулась. Чого так довго? Я б устигла до Санта Клауса збігати, доки ти спала.
— Так, - озвалася вона, — щось я добряче задрімала. У вас тут усе добре?

Віктор глянув на свого батька. Той йому всміхнувся і тоді він знову глянув на Іванку.
— Так, мамо, Усе добре.

Бабуся із задоволенням приєдналася до розмови й так вони разом усією родиною провели цілий вечір.

Коли Батько Лілі вирішив уже збиратися додому, Іван іще раз міцно обійняв Віктора і попросив, щоби вони приїхали завтра знову та відсвяткували Різдво разом.
— Але ж… Ви завжди були проти Різдва у грудні, — підозріло сказав Віктор.
— Давно нам із твоєю мамою потрібно було усвідомити, що Різдво, це в першу чергу свято, на яке збирається разом уся родина. У цьому його справжнє призначення. І якщо наш син вирішив святкувати Різдво в інший день, то нехай котяться собі горохом ті звичаї. Ми будемо з тобою, синку.
— Дякую, батьку. Дякую вам обом.