Михаїл Блоковський - Що хоче Санта на Різдво? , Михаїл Блоковський

Минаючи квартал за кварталом Ніколас і Лілі спокійно йшли та спілкувалися. Чоловік розповідав їй про свої цікаві історії в Італії, звідки він родом, а вона захоплено згадувала кожну зустріч, яка була у неї за весь цей довгий день: про добру подружню пару, яка їй допомогла знайти у собі рішучості, про бідного чоловіка на ім’я Боб, який втратив надію на щастя, про ділову пані, яка цінувала час, але не розуміла його істинного призначення і, звісно, про Робіна Іствуда – доброго, але занадто цинічного чоловіка, котрий просто ще не побачив справжні чудеса нашого світу. Ніколасу було дуже цікаво слухати Лілі, а їй було приємно знаходитись у компанії такої доброї людини.

У якийсь момент в її голову запала одна думка: а що як цей старець і є Санта Клаус? Вона дивилася на Ніколаса, на його сиву борідку, щиру посмішку і добрі блакитні очі, у яких сяяло життя. Ця думка ніяк не покидала її. Кілька разів Лілі ледь не бовкнула йому: «Невже це ви?», але усіма силами стримувала себе. Не тому що боялася почути "ні". Вона стримувалася, бо не хотіла почути слово «так». Боялася цього дуже сильно. Адже для неї, Санта вже існував. Він завжди був поряд. Кожен день, кожну мить.

Через пів години вони були вже на вулиці «106 St». Підійшли до яскраво жовтого будиночка із берізкою на подвір’ї, а тоді Лілі мовила:
— Ну ось ми й прийшли.
— Гарний будинок, — сказав Ніколас.

Але Лілі не поспішала прощатися. Їй уперше за цілий день було так приємно та спокійно, а побачивши будинок, замислившись над тим, що її може чекати, її думки заповнилися страхом.
— Я сьогодні погано вчинила. Ослухалася тата, лишила саму свою бабусю…
— Не можу вас осуджувати, юна Лілі, — мовив Ніколас, — тому скажу наступне: Що було, те загуло, а що буде, те й буде. Ти живи тим, що є, бо лиш сьогодні життя твоє.
— Гарні слова, — посміхнулась Лілі.
— А хочете розповім секрет? — він нахилився до дівчинки й тихенько сказав. — Цю фразу я колись у мультику почув.

Вони разом дзвінко засміялися і тоді Ніколас мовив наступне:
— Ви, юна Лілі, пройшли сьогодні цілий світ, коли більшість дорослих були спроможні пройти тільки маленький клаптик свого власного міста. Ви відважна дівчинка і я впевнений, з вас вийде прекрасна доросла леді. Ви зміните цей світ. І він вам обов’язково віддячить.
— Дякую, — лиш на це була спроможна Лілі, бо її очі знову залилися слізками, та на цей раз від щастя.

Вона підбігла до дверей, витягнула з кишені ключі та відімкнула двері. «І все ж таки я спитаю.» Вона обернулася і вже було почала говорити, але доброго старця вже не було. Він зник. Несподівано. Точно так само, як і з’явився на тій лавці у найнеобхідніший для неї час.
— Прощавайте, пане Ніколас, — тихо мовила Лілі та зайшла у дім.

***
 

Зайшовши всередину, дівчинка зрозуміла, що батько ще не повернувся, а бабуся досі спала. У цей момент ніби камінь з душі впав. Ніхто й не помітив. Яке щастя.

Лілі роздягнулася, зняла мокрі черевички, які за цілий день натерли їй болючі мозолі й увімкнула в усьому будинку світло. Вона підійшла до кімнати бабусі Іванки, прочинила двері та заглянула всередину. Бабуся лежала на ліжку і так само мирно спала. Лілі зачинила за собою двері та раптом почула, як інші двері відчиняються. Дівчинка одразу побігла глянути, хто там і побачила у порозі свого дідуся Івана.
— Лілі! — здивовано вигукнув він. — Що ти тут робиш?
— Тато поїхав по справам, а мене лишив у вас.
— А бабуся?..
— Вона спить. А з тобою, дідусю, нам потрібно дещо обговорити.
— Ем… Гаразд, — зацікавлено відповів Іван.

Поки дідусь знімав свій верхній одяг, Лілі побігла на кухню, налила у дві склянки молока, дістала шоколадне печиво, що спекла бабуся, і принесла все у вітальню. Коли вона усе розкладала на кавовому столику, підійшов дідусь і приємно здивувався.
— Нічого собі, — сказав він. — Дякую.
— Сідай дідусю.

Іван послухався.
— Дідуню, — почала вона, — у мене сьогодні був дуже насичений день. Я була у справжньому дорослому світі. І за усю подорож мені багато чого відкрилося нового. Я зрозуміла, що таке щастя, побачила, до чого доводить самотність, відчула швидкоплинність часу, дізналася, як влаштований ваш світ і знайшла у ньому багато проблем, які ви просто не хочете помічати.
— До чого ти ведеш, Лілі?.
— Я веду до твого сина, дідусю.

Іван зі здивування різко відхилився назад.
— Послухай, маленька, є речі у які ліпше не втручатися. Ти просто не розумієш…
— Ні, дідусю! — перервала його Лілі. — Це ти мене послухай. Я не знаю, що сталося між тобою і татком, але знаю головне: час — це подарунок. І якщо до нього не ставитися належним чином, ти понуришся у світ застою та ніколи не побачиш справжнього щастя. Життя — це велике озеро, а ти — камінець, жабкою запущений, щоби стрибати. І тобі дається всього невеличкий відрізок часу, аби зробити якомога більше стрибків. І чим більше ти їх зробиш, тим правильніше буде життя. Перестанеш стрибати — вважай ти здався і потонув.
— Я не… — здивовано почав було дідусь, та Лілі знову його перебила.
— Ти зміг вирости хорошою людиною – стрибок. Ти одружився з бабусею Іванкою – стрибок. Ви переїхали сюди, в Канаду, де була моя мама – стрибок. Наступний стрибок – це розмова з татком. Твоїм сином. Але ти боїшся це зробити. Боїшся відштовхнутися від поверхні води іще разочок. Чому? Ти мусиш, дідусю. Ради нього. Ради мене, благаю! Ти ж маєш бути його Сантою. Я бачила чоловіка, який втратив сім’ю, і я не хочу, щоб таке трапилося з моїм татком. Прошу, поговори з ним.

Запала мертва тиша.
— Гаразд, Лілі, — тихо проговорив Іван, — я поговорю.
— Дякую, — переможно сказала Лілі й пішла у сусідню кімнату, дістаючи з кишені пожмаканий конверт із листочком.
 

Поки Лілі сиділа сама у гостьовій кімнаті та щось швидко записувала на листку, де виднілися жирно вимальовані слова «Дорогий Санто, а що ти хотів би на Різдво?», дідусь Іван сидів на дивані у вітальні та зосереджено обмірковував слова, які йому доведеться скоро сказати своєму синові.