Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер

«Непокора».　

Я похмуро усміхнулася.　

Отже, мама таки залишила для мене останнє повідомлення. Прощання та непокора в японській вазі в її світлій вітальні із сотнею акварелей на стіні.　

Акварелей, що буяли квітами.　

Я кліпнула й широко посміхнулася.　

— Еноло, ось воно, — прошепотіла я.　

«Мої» хризантеми — це ж квіти, намальовані мамою.　

Вставлені у красиві рамки, вони прикрашали стіни її вітальні.　

Тепер я знала.　

Не маючи ані найменшого уявлення, що саме можна виявити на матусиних картинах, я вже достеменно знала, де шукати розгадку. Переконатися треба негайно. Найтемнішої пори доби про це точно ніхто не довідається, особливо мій брат Майкрофт.　

Вважають, що дівчатам слід бавитися ляльками. Упродовж багатьох років дорослі обдаровували мене саме цими іграшками (звісно, з «добрими намірами»).　

Втім, я ненавиділа ляльок й одразу відривала їм голови. Та нарешті я знайшла чудове призначення для цього непотребу. Голова однієї ляльки з білявим волоссям виявилася порожньою всередині, тож саме там я й заховала ключ від маминих покоїв. За мить він уже був у моїх руках.　

Прикрутивши гасову лампу, зі свічкою в руках я обережно прочинила двері своєї спальні.　

Мамині покої розташовувалися в протилежному кінці коридору, навпроти гостьової кімнати, де зараз спав Майкрофт.　

Я щиро сподівалася, що він таки спав.　

І що сон його був міцним.　

Босоніж, тримаючи підсвічник в одній руці та свій дорогоцінний ключ в іншій, я навшпиньках попрямувала в кінець коридору.　

Крізь зачинені двері братової спальні долинало гучне харчання, наче від кабана, який грівся на сонечку.　

Брат давав хропака, отже, міцно спав.　

Чудово.　

Я якомога тихіше вставила ключ у замкову шпарину і прокрутила його. Однак засув клацнув, і клямка опустилася вниз із характерним звуком.　

Майкрофтове хропіння на якусь мить урвалося.　

Я боялася навіть ворухнутися, тож лише мовчки озирнулася на двері його спальні.　

Почувся шурхіт — він, схоже, повернувся на інший бік. Його ліжко заскрипіло, проте вже за мить хропіння продовжилося.　

Прослизнувши до матусиних покоїв і зачинивши за собою двері, я нарешті змогла спокійно видихнути.　

Піднявши свічку вище, я почала роздивлятися стіни.　

Скільки ж тут було зображень найрізноманітніших квітів! І всі намальовані маминою рукою!　

Я уважно роздивлялася всі чотири стіни, щосили напружуючи зір, аби хоч щось розгледіти у тьмяних відблисках свічки. Нарешті я побачила хризантеми. Каштаново-золоті, як і у моєму буклеті з шифрами.　

Ставши навшпиньки, я змогла дотягнутися тільки до нижньої частини рами — гарної, із вишуканою різьбою, як і на меблях у маминих кімнатах. Краї рами були збиті навхрест і нагадували стебла бамбука. Я обережно підняла раму та зняла її із цвяха. Разом із картиною я підійшла до чайного столика та взялася роздивлятися її у світлі свічки.　

Еноло, перевір мої хризантеми.　

Мені часто доводилося спостерігати, як мама вставляла свої картини у рами. Спочатку вона клала на стіл раму, потім скло — чисте, неначе сльоза. Далі наставала черга внутрішньої рамки, вирізаної з цупкого тонованого паперу. Саме до неї матуся обережно приклеювала верхній край своєї картини. Позаду зображення був тонкий шар деревини, зафарбований білим кольором. Уся конструкція трималася купи завдяки малесеньким цвяхам по кутках рами. Насамкінець мама завжди приклеювала аркуш коричневого паперу до задньої частини рами, аби приховати цвяхи та захистити картину від пилу.　

Я перевернула картину з хризантемами й пильно придивилася до коричневого паперу.　

Глибоко вдихнувши, я підчепила один його край нігтями, намагаючись одним рухом відірвати папір від рами, проте мені вдалося відірвати лише тонку смужку. Байдуже, я одразу помітила якийсь предмет у куточку картини. Його дбайливо заховали поміж коричневим папером і дерев’яною задньою стінкою — щось згорнуте й біле.　

Записка від матусі!　

Можливо, це лист, який пояснював причини зникнення мами, висловлював її жаль через скоєне і нагадував про любов до мене… Може, в цьому листі вона навіть запрошувала мене приєднатися до неї….　

Моє сповнене надії серце шалено калатало, а пальці неймовірно дрижали, поки я обережно діставала дбайливо згорнутий у прямокутник хрусткий аркуш паперу.　

Тремтячими руками я розгорнула листа.　

Так, це справді повідомлення від мами, однак геть не таке, на яке я сподівалася.　

Квитанція з Банку Англії на сотню фунтів.　

Це більше, ніж звичайна людина заробляла за рік праці.　

На жаль, від мами мені хотілося отримати зовсім не гроші.　

Засинала я в сльозах. Мені таки вдалося поринути в сон і проспати аж до наступного ранку. Ніхто не турбував мене, аж поки зрештою не розбудила місіс Лейн. Вона хвилювалася, чи я, бува, не захворіла. Я відповіла, що не хвора, а просто стомлена, й місіс Лейн одразу вийшла з кімнати. Із коридору почулися її слова (вочевидь, вона зверталася до свого чоловіка): «Дівча цілковито розбите, і це мене взагалі не дивує».

Я прокинулася майже обідньої пори. Попри те що страшенно зголодніла, я не поспішала вилазити з-під ковдри і якийсь час ще лежала нерухомо, намагаючись на свіжу голову оцінити все, що сталося вночі.　

Чудово. Хоча гроші й не те, на що я сподівалася, це вже принаймні дещо.　

Мама потай від усіх залишила для мене чималеньку суму.　

Безумовно, ці гроші вона отримала від Майкрофта.　

Нечесним шляхом.　

Чи можна мені залишити їх собі?　

Зрештою, Майкрофт не заробив їх самостійно. Наскільки мені було відомо, гроші дісталися йому як спадок первісткові від батька.　

Це спадщина сквайра, кошти, які родина століттями отримувала як орендну плату, і щороку сума тільки зростала. А завдяки чому? Завдяки Ферндел-Холу та нашому маєтку.　

Отже, гроші, як і канделябри, дійсно були невіддільною частиною будинку.　

А будинок належав, чи то пак мав належати, нашій матері.　

Звісно, за законом кошти не належали ані мамі, ані мені. Однак матінка ніколи не втомлювалася пояснювати мені, наскільки несправедливими були закони в нашому суспільстві. Для прикладу, якщо жінка писала та видавала книгу, всі зароблені нею гроші отримував її чоловік. Ну хіба не безглуздя?　

Так само абсурдно було б віддати сотню фунтів Майкрофту лише через те, що він народився раніше за мене!　

«Усі ці закони можуть іти до біса», — із задоволенням подумала я. Згідно з етичними міркуваннями ці кошти мали належати саме мені. Мамі довелося багато чим пожертвувати, аби «висмикнути» їх із загального бюджету нашого маєтку. І вона таки спромоглася потайки передати їх мені.　

Скільки ж іще загадок чекає на мене? Матуся залишила ще чимало шифрів, які я мушу розга дати.　

Цікаво, а як би вона хотіла, щоб я розпорядилася цими коштами?　

Втім, завдяки маминому прикладу, я вже здогадувалася про