Наталія Рощина - Роксолана

її жадобою до життя, яку всі ці роки вона виказувала. Минув час, Хуррем видужала. Вона знову вистояла і зустрічала султана з усмішкою.

Молодший Джихангір народився калікою – теж кара небесна, вічний докір матері. Сулейман, як завжди, продемонстрував усім свою любов до султанші. Знову подарунки, фірман. Переймався за кохану, бо нелегко їй давалися пологи. Кожною дитиною намагалася доводити свою любов до падишаха, але робити це ставало дедалі важче. Підіймалася й показувала, що з нею все добре, лише для того, щоб не дати ворогам привід для радощів.

Чомусь усі свої сподівання, надії султанша Хасекі покладала на Селіма, недарма він одержав ім'я батька Сулеймана. У свої двадцять п'ять народила трьох синів і доньку. А коли в глибині душі зросла впевненість, що «перемогла всіх суперниць і піднялася над гаремом, коли долала перепони, зловорожу силу і навіть саму себе, – тоді з'явилася у Роксолани думка про велич. Барабани гриміли після появи на світ кожного її сина, барабани Мехмеда, Селіма, Баязида, барабани її торжества, сили й перемоги» (2).

Перетворення було вражаючим. За кілька років свого тріумфального сходження Роксолана з беззахисного дівчатка перетворилася на могутню жінку. «…Її діти – султанські діти! І вона коло них – султанша, володарка цієї землі, у яку приведено її рабинею. Порятунок, опора, надія – тільки в дітях» (2). Хотіла б не відпускати від себе ніколи, але ж це неможливо. Заради них дивилася в майбутнє. Бачила, як зростають та переймають мову, звичаї цієї країни. І сама майже перестала згадувати рідний Рогатин. Усе стало незворотним. У сумних снах, коли просиналася в сльозах, знала, що мандрувала рідними вулицями, дихала ароматами квітучих вишень, яблунь. Хотіла б знову повернутися в Україну, взяти з собою діток своїх. Хотіла цього й гнала гіркі думки.

Назад дороги немає. Багатство, розкіш, діти, влада. Саме в дітях ствердилася й утвердилася. Кров холонула в жилах, але вже не мала вороття на батьківщину. Ця чужа земля стала її землею, й діти, що виросли тут, будуть вважати її за рідну, а про вітчизну своєї матері не захочуть слухати. Нічого не вдієш. То страшна плата за життя, яке виборола, вистраждала. Тепер мала у своїх руках владу більшу, ніж можна уявити в її становищі. Вона стала вухами, очима, розумом султана Сулеймана, до нестями закоханого в неї.

Зміни були очевидні. Мало хто вірив у те, що відбулися вони завдяки мудрості, освіті, терплячості, сміливості та силі духу української жінки, яка, здавалося, щоразу відроджувалася, як чарівний птах Фенікс. Яка забула про своє походження, прийнявши іслам, народжуючи дітей від султана. Вороги не вщухали, роздмухували вогонь пліток, стверджували, що за поведінкою рудоволосої відьми стоїть справжнє чаклунство. Вона зачарувала султана й знущалася з його допомогою над всією імперією. Чим ще можна пояснити його бажання завжди бути поруч із цією жінкою? Він викликав її із Стамбула, щоб приїхала до нього з дітьми в суворий час його походу.

Надзвичайна подія. Вона не сміла не послухати й тішилася, бо знала, як це розлютить валіде, гарем. Без коливань зібралася в дорогу. Була оточена вже звичною розкішшю, але час від часу думала про ціну, яку довелося заплатити. Намагалася не згадувати про поневолене тіло, багатостраждальний дух. «Шлях до висот із цього поневолення пролягав через поневолення ще більше. Нічим і ні перед ким не виказати своєї туги за тим, що зосталося спогадами, нікому не дозволити бодай краєм ока зазирнути туди, побачити її найбільший скарб. Рідний батьківський дім у Рогатині. Він тепер існував чи й не існував. Жив у спогадах» (2). Ридала, бо знала, що ніколи не поверне втраченого, але не мала допустити, щоб важкі спогади забирали сили, бо треба ж було жити, піднімати дітей, дбати про їхнє майбутнє.

Плітки поширювалися, й зупинити їх султан не міг. Але хто, крім нього, захистить Роксолану? Йому скаржилась, у нього просила порятунку, та з кожним днем відчувала довкола замасковану під повагу ненависть, яка чимдалі ставала лютішою. Ще зовсім недавно Роксолана була впевнена, що найстрашнішим у світі є рабство. Яке ж воно тяжке! Тепер переконалася, що є щось іще страшніше за неволю – це обмови і наклепи. Сулейман переймався її болями. Хуррем останнім часом часто плакала. Він ніяковів від цих проявів її розпачу. Йому хотілось, щоб його кохана жінка всміхалася, як колись, і нічого не боялася.

Увійшовши в силу, надумала Хуррем зробити так, щоб поряд з її падишахом не залишилося більше жодної жінки, окрім неї самої. Інтриги, які почала плести Роксолана, мов безодня, поглинали одну одаліску за іншою. Досить було султанші здогадатися про намір тієї чи іншої гаремної красуні, як та опинялася в дуже скрутному становищі. У кращому разі вона продовжувала жити, а в найгіршому – опинялася на дорозі у вічність. Роксолана відвойовувала дедалі більший простір без жодних вагань.

Це занепокоїло валіде. Роздирала її заздрість, що ця маленька жіночка так заволоділа її сином, чого вона сама свого часу не змогла зробити, живучи поряд зі своїм Селімом. Тому вирішила посварити Сулеймана з Хуррем. Але не змогла. Узявши на озброєння всю свою жіночу мудрість та життєвий досвід, намагалася протиставити рудоволосу чаклунку синові, але «та не піддавалася, виказувала перед падишахом таку чарівливу суміш покори й зухвалості, що для нього весь світ замкнувся у білотілій, золотокосій рабині» (2). З вірою у свій непохитний вплив на сина, справи держави валіде була проти того, щоб знищувати гарем. Та полонянка з Рогатина вже відчувала себе сильнішою за матір султана.

Султанша Хасекі вже не була беззахисною. Коли опинилася в сералі, мала за зброю тільки струнке тіло. Знала, чого від неї чекає тоді ще не відомий чоловік, й здригалася від однієї думки про близькість. Ненавиділа своє тіло, бо воно поневолило її. «Згодом стало вибавленням, знаряддям свободи, зброєю. Тепер її зброєю буде султан. Виставлятиме його перед усіма. Захищатиметься ним і нападатиме теж ним. Ця мудрість відкрилася їй у тяжкі дні самотності й недуги, в хвилини, коли вже здавалося, що вмирає. Ожила, щоб боротися й перемагати. Усіх!» (2).

Боротися доводилося не тільки із розлюченими жінками гарему. У Роксолани були могутні вороги, як-от Ібрагім, який ревнував її до султана. Раніше проводив з володарем більше часу, а тепер його місце посіла ця дивна жінка. Не тільки візир, але й мати султана жадала поразки Хуррем, яка заволоділа серцем і думками її сина. Валіде була не з тих, хто легко відступав від задуманого. Тому й вирішила скористатися нагодою й покінчити з