Агата Крісті - І не лишилось жодного

class="p1">З вітальні назустріч їм вийшла Емілі Брент.

– Човен уже прибув? – різко запитала вона.

– Ще ні, – відказала Віра.

Вони ввійшли в їдальню. На буфеті стояло велике блюдо з яєчнею і шинкою, були чай та кава.

Роджерс притримав перед ними двері, а тоді вийшов у коридор і зачинив їх за собою.

– Сьогодні в дворецького поганий вигляд, – сказала Емілі Брент.

Лікар Армстронґ, який стояв біля вікна, прокашлявся і сказав:

– Пробачте такий скромний сніданок. Роджерс зробив, що зміг. Він готував його власноруч. Місіс Роджерс сьогодні… гм… не змогла про це подбати.

– Що ж там із тією жінкою? – їдко спитала Емілі Брент.

– Спершу поснідаймо, – спокійно сказав лікар Армстронґ. – Яєчня охолоне. А тоді я маю дещо з вами обговорити.

Усі скористалися порадою. Наповнили тарілки, налили чаю чи кави. Почали снідати.

Немов за взаємною згодою, ніхто не зачіпав тему острова. Говорили про різні поточні події: міжнародні, новини у світі спорту, останню появу Лохнеського чудовиська.

Нарешті, коли тарілки спорожніли, лікар Армстронґ трохи відступив від столу, прокашлявся і почав говорити:

– Я гадав, що краще почекати, поки ви поснідаєте, перед тим, як сповістити вам неприємну новину. Місіс Роджерс померла уві сні.

Усі стривожено загомоніли.

Віра вигукнула:

– Який жах! Уже два випадки смерті відтоді, як ми прибули на острів!

Суддя Ворґрейв примружив очі й уточнив своїм спокійним чітким голосом:

– Гм… дуже дивно. Що стало причиною смерті?

Армстронґ знизав плечима.

– Важко так зразу ж сказати.

– Потрібен розтин?

– Сертифікат про смерть я б не видав. Мені ж нічого невідомо про стан її здоров’я.

– Вона здавалася дуже нервовою людиною, – сказала Віра. – А вчора ввечері вона взагалі пережила шок. Гадаю, то був серцевий напад, так?

Лікар Армстронґ сухо відповів:

– Звісно, її серце перестало битися, але виникає питання чому.

Емілі Брент зронила лише одне слово, але воно чітко та дзвінко пролунало в кімнаті:

– Совість.

Лікар Армстронґ повернувся до неї:

– Що саме ви маєте на увазі, міс Брент?

Стиснувши губи, Емілі Брент буркнула:

– Ви ж усі чули. Її разом із чоловіком звинувачено в тому, що вони вбили свою колишню роботодавицю, літню леді.

– Ви так думаєте?

– Я вважаю, що звинувачення було правдиве, – продовжувала міс Брент. – Ви ж бачили вчора ввечері. Повністю зламалася і зомліла. Вона не могла винести думки про те, що її злодіяння викрили. Буквально померла від страху.

Лікар Армстронґ недовірливо похитав головою.

– Теоретично це можливо, – сказав він. – Та не варто цього стверджувати без конкретнішої інформації про стан здоров’я покійної. Якщо в неї справді була серцева недостатність…

Емілі Брент тихо сказала:

– Можете назвати це Божою карою.

Усі приголомшено подивилися на неї. Містер Блор знервовано зауважив:

– Міс Брент, ви зайшли надто далеко.

Вона глянула на них сяючими очима. Її підборіддя задерлося.

– Гадаєте, це так уже й неможливо, що грішника вразив гнів Божий? А я в цьому переконана.

Суддя погладжував пальцем по підборіддю. Він пробурмотів із ледь прихованою іронією:

– Моя люба леді, на основі свого досвіду зі злочинцями, скажу вам, що Провидіння залишає розслідування справи й покарання винних на нас, смертних, і цей процес часто обтяжений труднощами. Простих шляхів немає.

Емілі Брент знизала плечима.

Їх перервав Блор:

– Що вона їла або пила минулого вечора перед тим, як лягти?

– Нічого, – сказав Армстронґ.

– Нічогісінько? Навіть чашки чаю? Склянку води? Закладаюся, вона випила. Такі жінки завжди п’ють чай.

– Роджерс запевнив мене, що вона не мала в роті ні рісочки.

– Ага, – сказав Блор. – Та він міг сказати що завгодно.

Його тон був настільки багатозначним, що лікар сердито глянув на нього.

– То ви так вважаєте? – сказав Філіп Ломбард.

– А чому б ні? – агресивно відповів Блор. – Ми всі чули вчора звинувачення. Можливо, це цілковита нісенітниця, явна маячня. А можливо, і ні. Припустімо на мить, що це правда. Роджерс і його баба вколошкали ту стару. І що ми маємо? Вони собі щасливо жили, почувалися в безпеці…

Їх перебила Віра. Тихим голосом вона сказала:

– Неправда, гадаю, місіс Роджерс ніколи не почувалася в безпеці.

Блор, здавалося, трохи роздратувався, що його перебили.

«Чого ж чекати від жінки», – сказав його погляд.

Він підсумував свої слова:

– Цілком можливо. Та все-таки, як вони вважають, їм ніщо не загрожує. І раптом учора ввечері якийсь божевільний розбовкав їхню таємницю. А що сталося? Жінка «зламалася». Вона стала сама не своя. Помітили, як її чоловік крутився поруч неї, коли вона почала приходити до тями. Це подружня турботливість? Ніколи у світі. Він був як на голках. До смерті боявся, що вона щось вибовкне.

А тепер добре подумайте! Вони скоїли вбивство, і їм це зійшло з рук. Та якщо розворушити ту справу, що буде? Ставлю десять до одного, що жінка видасть таємницю. У неї нервів не вистачить стояти й нахабно заперечувати свою провину. Для свого чоловіка вона – жива загроза. У той же час, він не панікує. Він брехатиме аж до Страшного суду. Але він не впевнений у ній. І якщо вона зірветься, його шия в небезпеці! Отож він і хлюпнув їй чогось у чай, щоб упевнитися, що її рот замовк назавжди.

Армстронґ задумливо зауважив:

– На її тумбочці не було порожньої чашки. Там взагалі нічого не було. Я дивився.

Блор фиркнув:

– Звісно, не було! Перше, що він зробив, коли вона випила чай, забрав чашку й добряче вимив.

Усі мовчали.

А тоді генерал Макартур нерішуче сказав:

– Можливо, так і було. Та особисто мені важко повірити, що чоловік може зробити це зі своєю дружиною.

Блор хмикнув.

– Якщо шия людини в небезпеці, немає місця для сентиментів.

Усі мовчали. Перш ніж хтось устиг заговорити, двері відчинилися і увійшов Роджерс.

Він спитав, поглядаючи на всіх по черзі:

– Чим ще я можу бути вам корисний?

Суддя Ворґрейв засовався на стільці.

– О котрій годині зазвичай прибуває моторний човен? – запитав він.

– Між сьомою та восьмою ранку. Іноді трохи по восьмій. Не знаю, що сталося з Фредом Нарракоттом. Якщо він захворів, то прислав би свого брата.

– Котра зараз година? – запитав Філіп Ломбард.

– За десять десята, сер.

Ломбард здивовано звів брови. Він задумливо кивнув.

Роджерс стояв і чекав.

– Прийміть мої співчуття, Роджерсе, – раптом випалив генерал Макартур. – Лікар щойно розповів нам про вашу дружину.

Роджерс опустив голову.

– Так, сер. Дякую, сер.

Він забрав порожній таріль і вийшов із кімнати.

І знову настала тиша.

III

На терасі Філіп Ломбард сказав:

– Щодо моторного човна…

Блор подивився на нього й кивнув:

– Я знаю, що ви думаєте, містере Ломбард. Я ставив собі те ж запитання. Моторний човен мав прибути сюди майже дві години тому. Він не прибув. Чому?

– Знайшли відповідь? – спитав Ломбард.

– Це не випадковість. Ось моя думка. Це невід’ємна частина плану. Усе пов’язане між собою.

– То, думаєте, човен таки не прийде? – наполягав Ломбард.

Позаду нього почувся голос, гарячкуватий, нетерплячий:

– Човна не буде.

Блор трохи розвернув свої широкі плечі й задумливо розглянув мовця.

– Ви теж цієї думки,