Агата Крісті - І не лишилось жодного

Благопристойні прогулянки пляжем. Місячне світло, легкий атлантичний бриз.

А якось Г’юґо обійняв її.

«Я кохаю тебе, я кохаю тебе. Віро, ти знаєш, що я кохаю тебе?»

Так, вона знала.

(Чи гадала, що знала.)

«Я не маю права просити тебе вийти за мене. У мене ні гроша в кишені. Я ледь заробляю на свої потреби. Знаєш, дивно, але одного разу цілих три місяці в мене був шанс стати багатою людиною. Сиріл народився через три місяці після смерті Моріса. Якби він був дівчиною…»

Якби народилася дівчинка, Г’юґо успадкував би все. Він визнав, що був розчарований.

«Звісно, я не розраховував на це. Та це був важкий удар. Але щастя мінливе. Сиріл – чудовий хлопець. Я його дуже люблю». Та й Сиріл любив його. Г’юґо завжди був готовий до ігор чи розваг із маленьким племінником. Г’юґо не таїв у душі злості.

Сиріл був не надто здоровим. Квола дитина, без життєвих сил. З тих дітей, які хтозна чи до повноліття доживуть.

А раптом?

«Міс Клейторн, чому мені не можна плисти до цієї скелі?»

Він весь час докучав їй.

«Тому що це занадто далеко, Сиріле».

«Але, міс Клейторн…»

Віра встала, підійшла до туалетного столика й проковтнула три таблетки аспірину.

Вона подумала: «От якби мені снодійне. Якби я хотіла накласти на себе руки, я б прийняла велику дозу вероналу чи щось подібне, але не ціанід!»

Вона аж здригнулася, коли згадала Ентоні Марстона, його фіолетове обличчя, спотворене конвульсіями.

Минаючи камінну поличку, вона глянула на лічилку.

Десять солдатиків за вечерю сіли,Удавився враз один – дев’ять залишилось.

Вона подумала: «Жахливо… просто, як ми сьогодні…»

Чому Ентоні Марстон хотів померти?

Вона не хоче вмирати.

Вона не могла навіть уявити, як це – жадати смерті.

Смерть для… для інших людей…

Розділ шостий

І

Лікарю Армстронґу снився сон…

В операційній кімнаті було душно…

Приміщення надто сильно опалюють. Піт стікав з його обличчя. Руки були холодні та вологі. Важко твердо тримати скальпель.

Який він гострий…

Таким ножем можна легко вбити. Звичайно, він чинив убивство…

Тіло жінки мало інший вигляд. Тоді було величезне, громіздке тіло. А зараз тіло худе й висохле. І обличчя накрите.

Кого він мав убити?

Він не пам’ятав. Та він мусив знати! Спитати медсестру?

Медсестра спостерігала за ним. Ні, він не питатиме її. Вона щось підозрювала, він це бачив.

Але хто ж на операційному столі?

Вони не повинні були накривати обличчя…

Якби тільки він міг побачити обличчя…

Ну, нарешті. Молода практикантка знімає хустинку з обличчя.

Емілі Брент, звичайно. Він повинен був убити Емілі Брент. Які зловісні її очі! Її губи ворушилися. Що вона каже?

«Посеред життя нас обіймає смерть.»

Тепер вона сміялася. Ні. Сестро, будь ласка, не накривайте обличчя знову. Я повинен його бачити. Я мушу дати їй анестезію. Де ефір? Я мав би принести його із собою. Що ви зробили з ефіром, сестро? Вино «Шатонеф-дю-Пап»? Так, це теж згодиться.

Сестро, заберіть ту хустинку.

Звичайно! Я так і знав. Це Ентоні Марстон! Його посиніле обличчя спотворене конвульсією. Але він не вмер – він сміється. Кажу вам, що він сміється! Так, що трясеться операційний стіл.

Обережно, чоловіче, обережно. Сестро, притримайте стіл, притримайте його…

Лікар Армстронґ раптово прокинувся. Був ранок. Сонячне світло лилося в кімнату.

Хтось нахилився над ним і трясе його. Це Роджерс. Роджерс, білий як стіна, кликав його:

– Лікарю, лікарю!

Лікар Армстронґ повністю прокинувся.

Він сів у ліжку й різко запитав:

– Що таке?

– Моя дружина. Лікарю, я не можу розбудити її. Боже мій! Я не можу розбудити її. І вона якась дивна на вигляд.

Лікар Армстронґ не гаяв ні секунди. Він накинув халат і пішов за Роджерсом.

Армстронґ нахилився над ліжком, де на боці мирно лежала місіс Роджерс. Він торкнувся її холодної руки, підняв повіки. На мить завмер, а потім випростався та обернувся.

Роджерс прошепотів:

– Вона… вона?..

Він облизав пересохлі губи.

Армстронґ кивнув.

– Так, вона померла.

Він задумливо подивився на дворецького. Потім глянув на тумбочку, раковину й знову перевів погляд на спочилу жінку.

– Лікарю, то… то… серце?

Армстронґ трохи помовчав, а тоді запитав:

– Як у неї взагалі було зі здоров’ям?

– Бувало, трохи мучив ревматизм.

– Останнім часом її оглядав лікар?

– Лікар? – здивувався Роджерс. – Та ми роками не відвідували лікаря.

– Ви не помічали, чи скаржилася вона на серце?

– Ні, лікарю. Наскільки мені відомо, нічого такого не було.

– Вона добре спала? – допитувався Армстронґ.

Роджерс відвів очі. Він нервово потирав тремтячі руки. Пробурмотів:

– Ні, вона не надто добре спала.

Лікар різко запитав:

– Вона приймала снодійне?

Роджерс здивовано дивився на нього.

– Снодійне? Щоб заснути? Я про це нічого не знаю. Упевнений, що ні.

Армстронґ повернувся до столика для вмивання.

Там було кілька пляшечок: лосьйон для волосся, лавандова вода, проносні ліки, огірковий лосьйон для рук, зубний еліксир, зубна паста й мазь від болю у суглобах.

Роджерс допомагав йому, витягуючи шухлядки тумбочки. Опісля вони перейшли до комода, але жодних слідів снодійного не знайшли.

Роджерс сказав:

– Учора ввечері вона прийняла тільки те, що дали їй ви.

II

Коли о дев’ятій годині пролунав гонг на сніданок, усі вже були на ногах і чекали на нього.

Генерал Макартур і суддя походжали терасою, обмінюючись окремими заувагами щодо політичної ситуації. Віра Клейторн і Філіп Ломбард вибралися на найвищу точку острова, що знаходилася позаду будинку. Там вони виявили Вільяма Генрі Блора, що вдивлявся у бік берега.

– Моторного човна ще не видно. Я вже давно тут чекаю, – пояснив він.

Віра сказала, усміхаючись:

– Девон – графство сну. Тут усе відбувається із затримкою.

Філіп Ломбард дивився в інший бік – у бік відкритого моря.

Раптом він запитав:

– Що ви думаєте про погоду?

Задерши голову догори, Блор зауважив:

– Як на мене, погода хороша.

Ломбард присвиснув і мовив:

– Ще до вечора тут посилиться вітер.

– Шквал, еге ж? – запитав Блор.

Знизу до них долинув звук гонга.

– Сніданок? – зрадів Ломбард. – Мені б не завадило трохи перекусити.

Коли вони спускалися крутим схилом, Блор задумано мовив до Ломбарда:

– Ви знаєте, ця справа мене турбує. Чому той юнак захотів накласти на себе руки? Усю ніч про це думав.

Віра йшла трохи попереду них. Ломбард злегка нахилився до Блора:

– Маєте інше припущення?

– Мені потрібні докази. Почнімо з мотиву. Грошиків, я б сказав, у нього було вдосталь.