Борис Дмитрович Грінченко - Пiд тихими вербами

Може, не подужають самi землi взяти? Може. Але Зiнько, негрошовитий чоловiк, не здолає тут нiчого пособити; коли б уже вони шукали помочi, то знайшли б не одного заможнiшого за його.

А все ж кличуть! То виходить, що їм таки ж треба нащось Зiнька, саме його, а не кого iншого.

Нащо ж? Зiнько думав про це, думав i нiчого не мiг вигадати. Тiльки почував, що тут щось непевне.

Ввечерi Зiнько пiшов до свого приятеля Карпа. I Карпо був молодий чоловiк, недавно жонатий. Був письменний: як i Зiнько, навчився читати в дяка. Страшенно любив божественнi книжки i чимало мав їх у себе купованих. Iнших не любив, думаючи, що то все дурниця, казки та й годi. «Нащо воно нам?» — казав. Розмовляв бiльше про божественне та про громадськi справи i був великим i завзятим ворогом старшинi Копаницi за його вчинки з громадою. Жив у своїй невеличкiй, але чепурненькiй хатцi за малим не вбого, хоч працювали обоє з жiнкою щиро. Жiнку собi обiбрав не дуже чепурну, але ласкаву, мовчазну й працьовиту. I був щасливий з своєю Катрею та з маленьким сином. З себе був нечепурний, худий, з коротко пiдстриженою русявою борiдкою, з великими зморшками на чолi, але з глибокими розумними очима.

Увiйшовши Зiнько до його, побачив там уже й Васюту. Це був парубок увесь бiлявий, з надзвичайно веселими блакитними очима i з цiлою копицею настовбурченого русявого волосся на головi, з поганенькими бiлявими вусиками. Був уже немолодий, та що був дуже русявий, а вуси не росли, то здавався молодшим за свої лiта.

— О, i вся кунпанiя невеличка, але чесна! — промовив вiн, уздрiвши Зiнька. — Був би жiнку свою привiв, дак тобi б уже всi тут були. Треба так, щоб як нам зiходитися, дак щоб iз жiнками.

— Дак ти ж спершу оженись! — пожартував Зiнько.

— _ Коли ж нi одна не приходиться до мене! Одна проти мене дуже висока, а проти другої я дуже довгий.

— Дак хiба ж уже нема таких, що однаковi з тобою на зрiст? — засмiялася Катря.

— Чому нема? Є! Дак що ж? Одна дуже товста, а друга дуже тонка. Однiєї не обнiму, бо руки не сягнуть, а другої не стає на обнiмання. А коли й знайдеш на свою мiрку, дак знов лихо: одна дуже мовчазна, — нi з ким буде менi й розмовляти, а друга балакуча, дак за тiєю й я не поспiшуся слова сказати.

— Ну, — засмiялися в хатi, — де б то вже така й знайшлась, щоб тебе переговорила!

— От же й я так казав, дак же вирискалась! Я за нею тодi ну гнаться, ну гнаться!.. Гнавсь, гнавсь — де тобi!.. Коли ж у неї такi довгi ноги! Узяла та в Чорновус i втекла. Дак я вже тодi й годi ходити та дiвчат на свою мiрку мiряти.

Все село знало цю iсторiю з Одаркою Момотiвною, як Васюта закохався в неї, а вона його водила-водила та й пiшла в Чорновус за багатиря. Васюта й досi не мiг її забути, але глузував сам iз себе.

— Чи є таке на свiтi, — спитався Карпо, — щоб ти, Васюто, та з його не смiявся?

— От щоб я здох, коли не плакав над цибулею! Зiнько з Катрею смiялися, усмiхавсь i Карпо, а Васюта сидiв поважний.

— От що, братики, озвавсь нарештi Зiнько, — я до вас прийшов з однiєю новиною… Не знаю, як вам iздасться, а менi вона вiщує щось недобре.

— Молодице, нашорошуйте вуха, бо новина буде: є з чим по селу побiгти! — гукнув Васюта на Катрю.

— Ну, ця молодиця не з таких, — одповiв йому Зiнько.

Катря справдi була дивом на селi, бо нiколи не носила нiяких новин, i.за це найбiльше i влюбив її Карпо.

— Ну, коли вона така, що свого жiночого дiла не знає, дак я за неї розбрешу! — не вгавав Васюта.

— Ха-ха-ха! — не вдержалась Катря.- 3 тебе б i глухий засмiявся, Васюто.

— Де там смiються — сердяться! Я вчора приходжу до свого глухого сусiди, а вiн ворота на току лагодить. «Здоровi, дiду, були!» — «А то ж чиї, коли не твої, воли? — каже. — Уже вдруге на току! Я їм роги позбиваю!» — «Та я не про воли, я кажу: «Добридень!» — «Сам ти, — каже, — злидень, а я хазяїн!»

Катря знов засмiялась, а Карпо аж розсердився:

— Та годi-бо вже тобi штукарити!.. Тут чоловiк про дiло, а ти… Слухаймо краще Зiнькової речi!

Васюта замовк i тiльки поглядав чудно на Катрю та силкувався крутити бiлявого вусика, хоча з тим йому й менше щастило, як iз жартами.

Карпо сiв на лавi, зiпершися лiктем на стiл, а головою на руку — спрацьовану й худу руку, велику й кощаву, — i налагодився слухати, втупивши очi вниз.

Зiнько розказав про свою вчорашню розмову з тестем i виявив, через вiщо справа здається йому непевною.

— Що непевна, то непевна! — промовив Карпо. — Блажен муж, iже не йде на совiт нечестивих, — добре ти учинив, що до їх не пристав.

— Та не в цьому тепер сила, — вiдказав Зiнько, — а в тiм, що вони щось замiряються робити.

— Лихий чоловiк i вдень i вночi лихе замiряє,- сказав Карпо.

— А я вам iще одну штуку доточу, — озвався Васюта. — Твiй, Зiньку, брат Денис заходжується купувати ту землю, що пересельцi, виїздячи, громадi поздавали.

— Невже? А звiдки ж то ти знаєш?

— От штука знати! Я ще вчора хотiв сказати вам… Вони вже й Захарка пустили, щоб людей до того нахиляв.

Захарко був собi такий немолодий чоловiк, п'яниця пропащий: за чвертку горiлки вигукував у громадi, що йому звелено.

— Боїться моя душа, чи не хитрiша це штука ще й за Горянського землю, промовив Карпо. — Денис i так уже вбився у силу велику, а скоро купить пере-сельську землю, то запанує тодi вiн iз своїм товариством нечестивим так, що й шиї нам крутитиме, мов волам у ярмi.

— Не треба попускати йому цього, — вiдказав Зiнько.

— А як вони кусаються, та й ще бiльша їх сила в громадi? — сказав Васюта.

— Треба, щоб нашої було бiльше, — обстоював Зiнько. — Вони Захарка п'яного послали людей збивати, а ми самi будемо виявляти людям, яка з цього шкода, та прихиляти їх на свiй бiк.

— Ай справдi, братця, — скрикнув Васюта, — не можна ж давати їм собi на шию сiдати! Давайте з їми, чортовими синами, воюваться.

— Знову ти почав того_ згадувати! — докорив йому Карпо. Вiн не любив, як хто згадував «чорта», а надто в хатi, а балакучий Васюта