Олександр Юрійович Есаулов - Таємниця Великого Сканера, Олександр Юрійович Есаулов

того дивного факту, що постріл упритул ніяк не вплинув на цих дивних реалітів! Васла вбрався в зеленавий костюм охоронця. Він був трішки завеликий, але не настільки, щоб це впадало в око. Обличчя в нього зробилося кам’яним, і він гордовито мовив:

— Це... як його... Словом, потюпали...

Розділ 7

Директор планети, Його Дигітальна Величність Великий Сканер переглядав повідомлення своїх агентів. їх у нього було багато. Керувати величезною імперією — справа непроста. Треба знати, що в ній робиться, і знати постійно. Найперший головний біль — реаліти. Хоч їх і ставало дедалі менше, вони все-таки плели проти нього свої мерзенні інтриги. Здавалося б чого ще треба? їсти є що, є що й одягти, мають житло плюс першосортний гаплик, а їм усе мало! Дозволь їм говорити, що думаєш, робити, що заманеться, жити, де схочеш... А як тоді імперією керувати? із зараженими таких проблем нема. Вони задоволені тим, що дають. Багато дають — добре, більше — ще краще! А хто дає? Великий Сканер дає! А якщо Великого Сканера не стане, хто тоді нагодує та напоїть? Не буде кому! Тож Великого Сканера треба любити й берегти! Зараженим завжди добре, бо вони не знають, що таке погано. Бо не думають, не мріють, не люблять і ненависті не відчувають, вони просто існують. Працюють потрошку, їдять, жують гаплик вечорами, сплять і всім задоволені, а от реаліти... Головне, щоб не добралися до його таємниці!

Він намацав на грудях маленький медальйон, схожий на дрібний огірочок; він висів на золотому ланцюжку. Це була його цілком таємна, найтаємніша таємниця!

Перегортаючи сторінки повідомлень, Великий Сканер звернув увагу на одне. Агент Ворм повідомляв:

«У столиці з’явилося четверо невідомих реалітів. Вони стверджують, що прибули на Ц з іншої планети і є посланцями якогось Великого Процесора, що керує всією світобудовою. Реалітів було доставлено в поліційний відділок № 51 і, як я припускаю, відіслано звідти до Забугорної Долини. Найбільшу небезпеку становить один із них на ймення Дроник, який може перетворюватися на кого завгодно й навіть просто стає невидимим. Цей Дроник утік під час спроби його арешту і наразі перебуває на волі. Агент Ворм».

Великий Сканер замислено тарабанив пальцями по столі.

— Та-а-а-ак... Цього ще тільки бракувало! Ставати невидимим! Перетворюватися на кого завгодно! Цей тип може стільки накоїти, що ой-ой-ой... Стривай! Він що, і на мене перетворитися може?

Великий Сканер викликав помічника.

— Нехай 51-й поліційний відділок надішле списки відправлених до Забугорної Долини за останні три доби. Терміново! Викличте на конспіративну квартиру агента Ворма. Я хочу з ним говорити.

— Слухаюся, пане Директоре планети.

Списки лягли на стіл за півгодини. В око впадало двоє незвичних імен: Рикпет і Васла. Він пробіг очима кілька прізвищ і знову спіткнувся на імені, якого ніколи не зустрічав раніше, — Шаната.

— Чи не ці голубчики? — запитав сам у себе Великий Сканер і відразу продиктував помічникові термінове повідомлення Головному Чипу Забугорної Долини:

«Негайно знайти серед реалітів Рикпета, Васлу й Шанату. Встановити за ними найсуворіше негласне спостереження. Без мого відома нічого не вживати. Бути вкрай обережними, оскільки названі вище реаліти є найнебезпечнішими державними злочинцями».

Помічник відразу кинувся до апарата зв’язку. Не встиг іще до кінця передати термінове повідомлення до Забугорної Долини, як Великий Сканер залишив свій кабінет і виїхав на термінову зустріч з агентом Вормом.

Ба майже сіло, а Ка ось-ось мало зійти. На столицю спустилися короткі сутінки. У численних гапличнях сиділи глюки та весело жували гаплик. Iз відчинених вікон долинало їхнє хтиве мукання, вигуки й навіть сміх упереміш із химерним бухканням барабанів, які заміняли на Ц решту музичних інструментів. Нагапличені глюки ставали в коло й починали в такт барабанним ударам трусити головами. Від такої хитавиці дія гаплика посилювалось і дехто із задоволенням займався цією справою до глибокої ночі, а дехто йшов із гапличниць узагалі рано-вранці, відсипався години зо дві, а потім, напівсонний, з іще задурманеною гапликом головою, ішов на роботу.

Про все це Великий Сканер знав, але нічого не робив, щоб припинити таке неподобство, а зовсім навпаки, адже гаплик виготовляли заводи, які належали йому. Гаплик теж слугував для зміцнення його влади. Про що мріє глюк, який прожував одну порцію гаплика? Правильно, ще про одну порцію! І нехай собі мріє, тільки б не думав, не мріяв і не фантазував про що-небудь інше. Бо ще й волі захочеться! А це вже небезпечно! Дуже небезпечно!

Ворм чекав на конспіративній квартирі. Був він невисокий, кругловидий і швидкий у рухах. Коли Директор планети стрімко зайшов до розкішно обставленого помешкання, Ворм шанобливо підвівся. Аякже... Досі Ворм зустрічався з ним тільки один-єдиний раз — коли вступав на таємну службу.

— Пане Директоре планети... — зігнувся в поклоні Ворм.

Великий Сканер упав у глибоке крісло й заплющив очі.

— Розповідай...

— Про що? — розгубився Ворм.

— Про дивних реалітів. Тих самих, про яких ти писав у своєму останньому агентурному повідомленні.

— Слухаюся, пане Директоре планети...

* * *

Кадим двічі облетів материк, перш ніж вибрав місце для посадки.

«Мало там що, — думав він, — дві експедиції полетіли й зникли. А раптом на місці посадки засідка?»

Він обрав невеличкий гайок біля підніжжя гори й плавно посадив човника на галявині, метрів за тридцять від узлісся. Дерева сховали сріблястий човник від стороннього ока. Він добре пам’ятав запис, переданий відеокамерою, аналізатори нашепотіли йому всі відомі слова незнайомої мови, й він безупинно вправлявся у вимові незвичних гортанних звуків. Коли він вийшов на узлісся, вдалині намалювалися темні обриси околиць гігантського міста. На той час Кадим уже пристойно розмовляв цешеанською. Іти було далеченько, приблизно кілометрів з двадцять.

«Години три, а то й усі чотири», — прикинув він. Щодо свого рішення посадити човник подалі від міста, Кадим не жалкував: так безпечніше. Зітхнув і потюпав лукою, намагаючись знайти хоча б яку-небудь стежку, а найкраще — дорогу. Може, пощастить із попутним транспортом? На чомусь же цешеанці пересуваються! Як на зло, ні стежки, ні тим більше дороги не зустрічалося. Кадим ішов та думав тільки про одне: щоб на його шляху не трапилося річки, а ще гірше — болота. Нарешті, коли він уже зовсім утратив надію знайти хоч якісь ознаки цивілізації, вдалині замаячив невеличкий будиночок. Будівля стояла на краю поля, обгородженого легеньким парканом. Від луки поле відділяли стовпчики, поставлені через кожні десять метрів. На