Олександр Юрійович Есаулов - Таємниця Великого Сканера, Олександр Юрійович Есаулов

— Пан... ваше... великий... — очманіло бурмотів Сергійко. — Яким це побитом? Що трапилось? Як ви мене знайшли? Та що ж це...

— Здрастуйте, ваша величносте, Серж Перший[4]! — церемонно привітався Великий Процесор, а потім махнув рукою й просто продовжив: — Здрастуй, Сергійку. Стомився, поки добирався... Не звик я пішки. Все більше курсором користуюся, а бачиш, тепер довелося власними ногами, а вони працювати як слід відучилися!

— А ви на травичку... На травичку присядьте...

— Твоя правда. — Великий Процесор умостився, немов на трон, на високу купину. — Як ти розумієш, любий Сергійку, знайти тебе влітку тут, у селі, мене змусили надзвичайні обставини.

— Трапилося щось з інформою?

— І з інформою теж. — Незвичайний гість стисло розповів, як зникли на планеті Ц обидві експедиції. — У мене залишився останній, третій планетоліт. Iз хлопців, утаємничених у справи Заекрання, залишився тільки ти. Мені летіти не можна, ти ж розумієш, за жодних умов я не можу залишити свій пост. Це загрожує негайними згубними наслідками всьому Заекранню. Тому за допомогою детектива Гугола[5] я знайшов тебе тут, у бабусі, та прийшов до тебе з проханням.

— А як же ви перейшли в фізичний світ?

— Через комп’ютер Рикпета.

— Ага, ну звісно... Певна річ... Треба летіти на планету Ц? Без питань, пане Великий Процесоре, я готовий.

— Дякую, Сергійку, іншого я й не очікував.

Вудка ковзала по водяній гладіні ставка, відпливаючи все далі й далі, але Сергійкові це було глибоко байдуже. Подумки він уже був на далекій планеті Ц у пошуках зниклих друзів і принцеси Інформи.

Сергійкова підготовка до польоту була ще коротшою за підготовку Рикпета й компанії. Змучений тривогою за доньку та її друзів Великий Процесор квапив його, як тільки міг. Нарешті планетоліт стартував. Володар і Пан задер голову до неба й ще довго дивився йому вслід. Нарешті сліпуче полум’я залишило в повітрі широкий білий слід, перетворилося на крапку, а потім і зовсім зникло в бездонній небесній синяві.

* * *

Авто їхало півгодини, може, трішки більше. Хоч кабіна й була велика, та вікон у ній не було й невдовзі всередині стало нестерпно задушливо.

— Та що ж це, — невідомо кому поскаржилася Шаната, — так і задихнутися можна!

Водій ніби почув її, авто зробило кілька різких поворотів, від яких пасажири ледь не злетіли з жорстких сидінь, і загальмувало. Васла зрештою не втримався на місці та впечатався в ґрати; на його широкому обличчі відбився вибагливий візерунок у клітинку.

— Це... як його... Як буратінів якихось везуть... Справді...

— Тримайся за повітря, — невесело пожартував Рикпет.

Загриміли двері, і в кабіні, впустивши свіжого повітря, з’явився охоронець:

— Агов, реаліти! Вивантажуйтеся! Вас очікує вагон «люкс»! — і зареготав, задоволений своїм жартом, причому обличчя в нього не виказувало жодних почуттів. Дивитися на глюка, який регоче з кам’яним виразом обличчя, було дуже дивно й незвично.

«Заражений!» — подумав Рикпет.

У дорозі вони мали час, аби обговорити ситуацію. Звісно, можна було спробувати втекти — адже магнітні випромінювачі їм були не страшні. Але, втікаючи, вони втрачали можливість розкрити таємницю. Адже кудись же їх везуть! Захотіли б знищити — зробили б це негайно, але ж цього навіть не спробували! Отже, є таке, про що вони не знають, а раз так — треба потерпіти й довідатися, а вже потім вирішувати, має це відношення до таємничого вірусу чи ні. Цілком можливо, що першу експедицію теж заарештували подібним чином, і тепер Рикпета й друзів везуть саме туди, де треба шукати інформу, Професора й Флоппі Ді. Хвилювалися за Дроника: куди він зник? Цілком можливо, що нині він десь поруч у форматі чистої цифри, але тоді чому не озивається? А може, і невідомо де — тоді це набагато гірше.

Заарештованих посадили в дивний вагончик без коліс, який стояв на п’єдесталі, мов пам’ятник. Під ним щось неголосно гуло.

— Давай-давай, — підганяв їх охоронець, тицяючи в спини автоматом, — чого тут витріщатися? Ви що, нагапличилися? Ха-ха! Відвикайте... Там вам гаплика не дадуть!

Хлоп’ята перезирнулися і сумнів у тому, що вони правильно роблять, закрався в душу кожного: де це — «там»? Може, час звалювати? Чи не надто вони загралися?

Ляснули важкі металеві двері, і голос із репродуктора сказав:

— Пропоную сісти й пристебнутися пасками. Навіщо вам зайві синці?

Рикпет знизав плечима:

— Нісенітниця якась! Вагон же без коліс?!

Металевий голос провадив:

— Ви що, дурні? Нормальної мови не розумієте?

Розмістилися в твердих кріслах і пристебнулися широкими пасками.

Голос не вгавав:

— Увага!

Вагончик смикнуло, кілька разів кинуло з кута в кут, і нарешті все затихло. Двері знову відчинилися.

— Агов, із прибуттям до Забугорної Долини!

— Це... як його... Що за жарти?

— Та це ж елементарний курсор, — здогадалася Шаната, — як у Великого Процесора.

— Дуже схоже, — погодився Рикпет.

Біля дверей стояв похмурий глюк зі звично кам’яним виразом обличчя.

— Ти ліворуч, — тицьнув він пальцем у бік Шанати, — ви — праворуч. Мовчати!!! — зненацька закричав він, коли побачив, що Рикпет збирається заперечити, але тут уже хлопцям забракло терпіння. Рикпет і вайлуватий Васла вибухнули одночасно. Глюк, який не очікував нападу, все-таки встиг направити на Васлу магнітний випромінювач. Те, що Васла після пострілу навіть не здригнувся, так здивувало його, що він упустив свій автомат. Шаната ґав не ловила — майже на льоту підхопила автомат, а хлопці схопили глюка за руки.

— Це... як його... I що з ним того... далі?

Рикпет не замислився ні на мить:

— У вагончик! Нехай покатається!

Васла обвів охоронця оцінюючим поглядом. Рикпет перехопив цей погляд і собі глянув спочатку на охоронця, а потім знову на Васлу.

— Правильно, — сказав він схвально, а потім кивнув охоронцеві: — Роздягайся.

— Нащо? — не зрозумів той.

— Роздягайся, кажу! — він узяв у Шанати автомат. — Скидай мундир!

Нарешті й Шаната зрозуміла, що придумали хлопці. І справді, чому б не скористатися мундиром охоронця? Під його прикриттям у них було значно більше шансів проникнути в таємницю цієї самої Забугорної Долини. Охоронець трохи поковерзував, але коли тобі межи очі націлено чорну зіницю магнітного випромінювача, надто не впиратимешся. До того ж він досі не міг отямитися від