Олександр Юрійович Есаулов - Таємниця Великого Сканера, Олександр Юрійович Есаулов

— А що, — запитав він обережно, — твої друзі теж так можуть? Ну, тобто, зникати й перетворюватися на кого завгодно?

— Ні, це можу лише я один. Як я розумію, ви намагаєтеся знайти ліки від вірусу?

— Так, незважаючи ні на що, ми боремося, — гордо відповів Брейк, — щоправда, нас не дуже багато. Заражені від боротьби відмовилися, їм і так добре. А от ми, реаліти, будемо боротися, нехай з нас залишиться тільки один!

— І це правильно! — палко підтримав його Дроник. — Я готовий приєднатися до вашої боротьби. Але в першу чергу мені треба довідатися, що трапилося з моїми друзями і куди вони поділися.

Троє вчених повернулися до своєї роботи, втупилися в мікроскопи, й далі вивчаючи препарати в пошуках вірусу, а Дроник з Брейком перейшли до іншої кімнати, щоб не заважати їм.

— У якій дільниці вони були? — запитав Брейк. — Я спробую з’ясувати через свої канали. У нас неабиякі можливості, ти не сумнівайся.

— А я й не сумніваюся, — після згадки про друзів Дроник посмутнішав, — а дільниця поруч із вашим будинком, за рогом.

— Добре, я подивлюся, чим можна допомогти тобі й твоїм друзям, а ти поки подумай, як можуть допомогти твої дивні здібності в пошуку Х-вірусу. Це тепер головне завдання. Якщо ми знайдемо Х-вірус, тоді можна буде почати пошук ліків, а поки що...

— Я подумаю, — погодився Дроник, — тільки й ви теж.

— Може, ти хочеш відпочити? — запитав Брейк. — Тоді ось ліжко, можеш поспати.

Дроник подякував привітному господареві. Він і справді падав з ніг від утоми. Не встигла його голова доторкнутися до подушки, як він уже спав.

«Це дуже, дуже цікаво, — думав Брейк, дивлячись на Дроника, — треба буде обговорити, як скористатися його можливостями... »

* * *

Кадим був надзвичайно стривожений. Друзі вже добу не виходили на зв’язок. Сидіти в кріслі він більше не міг, а метався по планетольоту з однієї каюти в іншу без будь-якої потреби, просто так, щоб займатися бодай чимось. Нарешті не витримав і вийшов на зв’язок з Великим Процесором.

— Здрастуй, Кадиме, — посміхнувся з екрана Володар і Пан, — давненько ви не виходили на зв’язок! Я вже сам хотів із вами зв’язуватися.

— Я не знаю, що робити! — заторохтів Кадим, — Рик і компанія добу не виходять на зв’язок, а я не можу зв’язатися з ними.

Обличчя у Великого Процесора відразу набуло серйозного виразу:

— Може, вони поза зоною дії передавача?

— Звичайно, можливо й таке! Але ми домовлялися раз на добу зв’язуватися обов’язково.

— Напевно, не виходить, — припустив Великий Процесор.

— Це в Рика не виходить? — здивувався Кадим. — У нього завжди все виходить! Якщо він поза зоною дії передавача, значить, його з цієї зони вивезли або вивели! Силоміць! інакше він би повернувся в зону й неодмінно вийшов на зв’язок, як домовлялися! Я впевнений: вони потрапили в халепу і їх треба виручати!

— Ти, як завжди, поспішаєш, — сказав Великий Процесор, — з моменту посадки минула всього доба! Давай почекаємо ще трохи.

— Я впевнений, чекати не можна! Я йду на Ц на другому човнику.

Великий Процесор замислився. Навіть якщо він заборонить Кадиму це робити, той усе одно вчинить по-своєму. Великий Процесор надто добре його знав, щоб у цьому сумніватися. Палкий, відданий друзям Кадим ні на мить не замислиться і кинеться їм на допомогу попри будь-які небезпеки.

— Гаразд, — погодився Великий Процесор, — включи автоматику і йди на планету. Тільки, будь ласка, дуже обережно!

Кадим вдячно кивнув.

— Дякую! Планетоліт залишу в автоматичному режимі й буду надзвичайно обачним.

— Кадиме, від тебе залежить нині доля обох експедицій, а може, й усього Заекрання.

Кадим відзначив подумки, що Великий Процесор не виділив принцесу Інформу, а навпаки, підкреслив, що хвилюється однаково за кожного з учасників обох зниклих експедицій.

— Я тут подумаю, чим можна вам допомогти, — провадив Великий Процесор, — правда, поки ще навіть не здогадуюся чим...

— Не турбуйтеся, я все зроблю як слід, — спробував заспокоїти його Кадим.

— Не сумніваюсь, — і Великий Процесор вимкнув зв’язок.

Кадим заметався по планетольоту. До відльоту слід було зробити купу справ. Занепокоєння долею друзів підганяло й без того швидкого хлопця. За годину він у скафандрі вже сидів у човнику.

— Ну, час діяти рішуче! — і Кадим поклав руки на пульт керування. Човник здригнувся, відділився від громаддя планетольота. На екрані комп’ютера з’явилося повідомлення про те, що траєкторію польоту розраховано й усі системи готові до польоту.

— Поїхали! — видихнув Кадим. Із дюз човника вирвався тоненький блакитний струмочок вогню — від посадкового двигуна — й човник почав дедалі швидше віддалятися від планетольота.

* * *

Сергійко сидів із вудкою на ставку. Влітку він залюбки їздив у гості до бабусі й дідуся, але ненадовго, тижнів на два. Розваг теж було дві: погуляти з дідом у лісі, збираючи гриби, та посидіти на ставку з вудкою. Грибів у навколишніх лісах було безліч: і гарненькі красноголовці в тугих полум’яно-червоних капелюшках, і поважні пузаті білі, жовті, немов березові листочки восени, лисички й тендітні сироїжки... Чимало й інших грибів уже знав Сергійко, добре навчений дідом цієї хитрої штуки — збирання лісових дарунків. А щодо риболовлі, то він сам кого хочеш міг навчити цієї простої на перший погляд справи. Сьогодні він прийшов на ставок рано-вранці, зайняв звичне своє місце та закинув вудки. Клювати почало одразу, й до сьомої в коші вже кидалося десятків зо два чудових карасів. Сергійко не встигав ловити на дві вудки, одну довелося відкласти. I ось коли він повернувся назад, щоб глянути, куди її прилаштувати, побачив таке, що вудка випала з його несподівано ослаблої руки.

— Не може бути... — розгублено пробурмотів Сергійко. — Цього зовсім не може бути...

У цей час поплавець на вудці рвучко пішов під воду, волосінь натяглася, вудка ковзнула по очереті й попливла по воді. За секунду до цього Сергійко без роздумів кинувся б у воду, але зараз навіть не звернув на це жодної уваги.

Із високого насипу, чіпляючись руками за чагарник, щоб не впасти й не скотитися в зеленаву ставкову воду, спускався Повновідпадний Бос, Володар