Олександр Юрійович Есаулов - Таємниця Великого Сканера, Олександр Юрійович Есаулов

й дуже суворе — размагнічування, але згодом, коли реалітів почало залишатися дедалі менше, а місць, де потребували їхньої рабської праці, — дедалі більше, размагнічування застосовувати майже перестали. Охоронці знаходили інші способи покарань: кидали в карцер, били кийками, позбавляли води та їжі; та хіба мало можна вигадати таких мук, острах яких змусить будь-якого глюка працювати як слід?

Професор, Флоппі Ді й принцеса перебували в Забугорній Долині вже другий місяць. Після короткої наради вирішили нізащо не говорити, хто вони такі, а тим більше, хто така інформа. Хто його знає, що може вчинити Великий Сканер, якщо довідається, хто перебуває в його руках? Вирішили огледітися, а потім уже думати, що вдіяти. I ось на тобі — така придибенція!

— Як зникла? — трохи голосніше, ніж це було потрібно, запитав професор.

Сусід ліворуч перестав хропти й перевернувся з боку на бік. Професор і Флоппі застигли. Сусід щось пробурмотів уві сні й знову гучно захропів.

— Не знаю, — зашепотіла йому в саме вухо Флоппі. — Тільки я прокинулася, а її нема. Я подумала, може, вона в туалет вийшла, годину чекала, а її все нема й нема. Я виглянула з бараку — охоронця теж нема, от я до вас у барак і перебігла. А ваш охоронець теж кудись пішов.

— Зрозуміло, — пробурмотів професор, хоча нічого не було зрозуміло, — біжи назад, поки тебе не застукали. Чекай на інформу, вранці побачимо. I не хвилюйся, вона звідси все одно не втече. Впевнений, ранком усе з’ясується.

Флоппі навшпиньки вислизнула з бараку. Свою помічницю професор заспокоїв, але сам не заснув до ранку: справді, куди могла подітися принцеса? Вночі! Не сказавши й слова Флоппі!

«Дівчисько! — лаявся подумки професор. — Неслухняне дівчисько! Отримає вона від мене, коли повернеться!»

Він проворочався без сну до самого ранку, і коли пролунав сигнал до пробудження, встав зовсім розбитим, але нічого вдіяти не міг, мусив одягатися, йти на сніданок, а потім на роботу. У їдальні він здаля побачив Флоппі разом з інформою, грізно насупився й підійшов до них.

— Дівчисько! Паска б тобі! — прошипів він грізно.

— Пане Сидиром, у мене є приголомшлива новина! — зашепотіла інформа. — Тільки я тут говорити не можу, потім, надворі.

Професор здивовано знизав плечима й гмукнув:

— Таємниці... Подумаєш... — Він поставив перед собою тацю з тарілкою супу, шматком хліба й чашкою рідкого чаю, над якою здіймалася пара. — Тоді снідаймо швиденько.

За десять хвилин надворі інформа неголосно розповідала про свою нічну пригоду. Учора вдень, під час роботи зовсім випадково вона почула дуже цікаву розмову. Говорили двоє молодих чоловіків.

— Зустрічаємося за годину після сходу Ка, — сказав один.

— Добре. Будь обережний! Приходь до старого колодязя, треба поговорити і дуже серйозно. Мені здається, що десь поруч із нами треться шпигун.

Обоє не бачили, що прикрита дверима інформа добре чує їх розмову. Те, що співрозмовники побоювалися шпигуна, означало єдине: це були нескорені глюки, саме ті, кого так наполегливо шукала експедиція.

— І я пішла до цього колодязя, — розповідала далі Інформа, — прийшла набагато раніше, а потім побачила їх обох. Не хвилюйтеся, — вона поклала долоню на плече професора, — я не зізналася, хто я та звідки, сказала тільки, що ми хочемо боротися. А вони відповіли, що порадяться зі своїми друзями, а потім дадуть мені знати. От і все. Я дуже рада, що ми знайшли контакт із борцями проти тиранії Директора планети! Я вважаю, що це велика удача!

— Хтозна... Це як сказати... Ти навіть не уявляєш, якому ризику піддаєшся!

— Який тут може бути ризик? — здивувалась Інформа.

— Дівчинко, — пробурмотів професор, — а ти не думала, що буде, коли друзі цих друзів не захочуть прийняти нас у своє коло? Тоді ти, втаємничена в їхні справи, станеш для них смертельно небезпечною! Адже ти можеш їх виказати!

— Але я ж їх ніколи не викажу!

— Але вони ж бо цього не знають! — скрушно похитав головою професор, помовчав і додав: — Ну, й зчинили ж ви бучу, ваша високосте. .. Зараз ми не маємо вибору, треба йти до цих людей і зізнаватися, хто ми, інакше це все може погано скінчитися. Ти знаєш, де вони живуть?

— Ні, — похитала головою Інформа, — зате знаю, де вони працюють.

— І де ж?

— На п’ятому овочевому полі.

— Це поряд із полем, де працюю я. Які вони з вигляду, як їх звуть?

— Як звуть — не знаю, а вигляд... Років по двадцять п’ять, обидва з бородами, один рудий, а другий чорнявий.

— Рудий, кажеш? Ну, що ж... Це теж прикмета. Я постараюся з ним поговорити. Якщо вийде, звичайно. А ти, будь ласка, надалі без будь-якої самодіяльності! Тут легко дров наламати!

— Гаразд, пане професоре.

— Отож бо...

Розділ 6

— Не зрозумів... — пробурмотів розгублений Брейк. — Агов, ти де? Що за жарти?

Вчені в білих халатах теж здивовано кліпали очима.

— Це не науково, — високо підняв брови один з них.

— Це химерно! — вигукнув другий.

— Отетеріти... — протяг третій.

Блакитна хмаринка, на яку перетворився Дроник, перейшла у формат чистої цифри, непомітно для всіх згустилася в куточку кімнати й раптом перетворилася на Брейкового двійника.

— Е-е... — мовив справжній Брейк. — Це вже не смішно! Це самозванство!

— Ну чому ж? —точнісінько таким же голосом поцікавився Дроник, — дуже навіть цікаво зараз довідатися, хто з нас є справжній Брейк! Може, перевіримо відбитки пальців? Запевняю вас, у мене вони будуть більше схожими на справжні, а може, навіть і більш справжні за справжні!

— Які дурниці! — заволав Брейк. — Закінчуй цю комедію!

— Бачу, що переконав, — сказав Лжебрейк голосом Дроника, розсипався на блакитний пил, і замість нього виник усміхнений Дроник.

— Як ви це робите? — запитав уражений Брейк.

— Та, взагалі, це не складно. Просто переходжу у формат чистої цифри, а вже перебуваючи в цьому форматі, можна перетворитися на кого завгодно.

— Можеш навчити? — очі в Брейка спалахнули.

— Ні... — Дроник похитав головою. — Це для мене просто, а от пояснити, як це відбувається, я й сам не можу. Ну, тепер вірите, що я не з вашої планети?

Учені перезирнулися: доводилося вірити, а Брейк