Ігор Коляда - Квітка Цісик, Ігор Коляда

було, як і не було в ній українських або й чужих вчителів скрипки, які могли б виховати майбутніх віртуозів. Вони в 99-ти відсотках виростають з «вундеркіндів» і вже в наймолодших роках дають докази непересічного, а то й феноменального таланту, в першу чергу — в цих молодих роках — технічного. Дальші роки формують ці таланти, дають їм дозрівати й поглиблюватися і врешті вони стають віртуозами також, звичайно, ще цілком молодими, кільканадцять річними юнаками чи дівчатами... Шлях музично-професіонального розвитку пок. Володимира Цісика йшов нормальним шляхом розвитку нашої талановитої молоді в передвоєнній Західній Україні, але тому й з найбільшим признанням треба подивляти рівень, який він осягнув, дякуючи своїй праці й впертому бажанні постійно йти вперед... Володимир Цісик був рідким прикладом музики-професіоналіста, який ціле своє життя наполегливо, безнастанною працею стремів до свого ідеалу: стати кращим скрипалем, кращим музикою, свідомий цих майже недосяжних обріїв, до яких прямує кожний професійний музика і які кожен з них хотів би осягнути».

Через десять років після смерті скрипаля його старша донька Марія подарувала Львівській Музичній академії імені Миколи Лисенка багату нотну літературу (колекцію із 460 примірників нотних видань), яка мала нагадати студентам, викладачам і громадськості Львова про її батька, музика якого колись лунала в стінах цієї великої школи музики. Саме тут 9 березня 1939 року відбувся перший і останній на батьківщині великий сольний концерт Володимира Цісика. Акомпанував йому тоді також опісля заборонений і проклятий радянською ідеологією композитор Нестор Нижанківський.

Смерть батька була сильним ударом для Квітки, вона змусила її подумати про своє майбутнє. «...Це був... страшний удар. Квітці було сімнадцять. Вона мала дуже трепетний зв’язок із своїм батьком» (з інтерв’ю Марти Качмар-Цісик). «Мій татко був скрипаль, він дуже все займався українською музикою. І тут, в Америці, коли мої родичі приїхали до Нью-Йорку, тато заснував український музичний інститут. Він все був дуже зайнятий і зацікавлений українською справою. Дуже багато працював. І я також була скрипачка, вчилась у нього. То був дуже гарний чоловік. Дуже ніжний і добрий. Навчив мене любити музику. Я йому дуже вдячна. Він виступав тут з концертами для наших українців у різних ака­деміях, його просили. Він був як соліст. Грав класичну і українську музику» (з інтерв’ю К. Цісик Олександру Горностай, 1992 р.)

Розділ п’ятий. Мама. Іванна (Ася) Лев (Нагірна-Кандяк)

Якось письменник-гуморист Ікер (Іван Керницький, США) жартівливо зауважив, що, мовляв, тато і доньки грають, а мама ноти носить... Неможливо переоцінити роль цієї тендітної жінки в житті родини Цісиків.

Доля їх звела у лихоліття війни, коли на кону було життя й годі було думати про кохання. Володимиру Цісику 31 рік — він знаний львівський скрипаль. Їй — 21 рік. Вона представниця відомого львівського роду архітекторів на прізвище Нагірні. Її мати Софія-Ірена Лев (Нагірна-Кандяк) — вчителька, фізики та хімії у гімназії Сестер Васіліянок та філії Академічної гімназії. Вона виховувалась вітчимом — Василем Левом, вченим — філологом славістом. Свого біологічного батька Івана Кандяка, офіційного чоловіка своєї матері, вона ніколи не бачила.

На долю матері Софії -Ірени Нагірної випали важкі випробування. Її сімейне життя не склалося з самого початку.

У березні 1920 р. на загальних зборах за почином студентського Товариства “Академічна громада” було створено математично — природничий гурток, який започаткував Українську політехніку. Мабуть, саме на цьому зібранні зустрілися студент — хімік, активіст товариства “Основи”, який від студентів-політехніків був ініціатором створення високих “Технічних курсів” для української молоді, яка не могла студіювати у державних (легальних) навчальних закладах тодішньої Польщі, Іван Кандяк та Софія Нагірна (через десятки років — професор математики, відійде у вічність у США). Вона — асистент професора на кафедрі фізики Львівського університету, познайомившись з молодим студентом Львівської політехніки, закохавшись та одружившись 1920 р., вирушила з ним до Праги, де він прагнув продовжити навчання. Молода дружина мріяла про дітей. Проте, її молодий чоловік, хімік — інженер Іван Кандяк, був категорично проти того, щоб мати дітей, пояснюючи це тим, що не хоче, аби його нащадки зазнавали як українці таких принижень, яких зазнають у бездержавному статусі нині. На жаль, подвижницька і бурхлива громадська діяльність І. Кандяка стане на заваді їх сімейному щастю...

8 липня 1923 року в Празі у молодого подружжя Софії-Ірени та Івана Кандяка народилася Іванна. Донька ощасливила матір своїм наро­дженням на самого Івана Купала, вибравши таким чином собі ім’я, яке на все життя стало її найбільшим оберегом, підкреслювало її міцний та одночасно лагідний характер. У родині Іванку пестливо називатимуть Ася (від Івася). Проте народження доньки не принесло бажаного порозуміння з чоловіком. Вона повертається до Львова з дипломом, який дозволяє викладати у гімназіях фізику та хімію, винаймає окреме помешкання і вирішує виховувати доньку сама. Чоловік, Іван Кандяк, полишився у Празі, так і не ставши справжнім татком для Іванни.

Рідного батька їй замінить вчитель — колега Василь Лев, з яким мати познайомилася, викладаючи у Академічній гімназії. Майже 10 років во­ни чекали на церковне розлучення, яке, врешті, отримали у 1939 році. Коли Іванна, як кажуть у Галичині, була вже панянкою, маючи 17 років та навчаючись в Академічній гімназії (потім середня школа № 1), у родині Софії-Ірени та Василя Лева народився первісток — син Володимир. Родина Василя Лева замешкала у будинку на вулиці Пінінськєго, 8 (зараз Глибока). Помешкання на другому поверсі було маленьким — кімната та кухня. У помешканні вчительської родини всюди — повно книжок. Його також прикрашав тканий килимок з фантастичними птахами та квітами, над ним образ Матері Божої в українському одязі, на столі — кактус, який час від часу зацвітав, і того цвіту чекали всі члени родини з нетерпінням.

Ці роки для родини, як і для сотень тисяч українців Галичини, були досить складними. Режими змінюють режими. Польський змінює радянський, радянський змінює нацистський, який знову змінює радянський. Але для українців вони були ворожими, що несли смертельну небезпеку. Тому 1944 року родина Василя Лева (дружина Софія, донька Іванна-Ася, чотирирічний син Володимир), що вже пережила один раз радянську владу, вирішує полишити рідний край. Разом з відступаючими військами Вермахту, вона вирушає на Захід.

Вони познайомились, мабуть, ще у Львові. Юна учениця та молодий талановитий скрипаль. Нова зустріч їм випала уже у знаменитій відпочинковій місцевості Криниці. 31 — річний Володимир Цісик та 21-річна Іванна-Ася Лев вирішують побратися та навіки пов’язати свою до­лю. Уже через рік, 18 серпня 1945 року, у місті Байройт, що на території землі Баварія, у таборі для переміщених осіб, у них народжується їхній первісток — донька, яка при хрещенні в табірній церкві дістала ім’я Марія. Її назвали так на честь бабусі Марії Цісик...

Іванна-Ася Лев, уже Цісик, стала справжнім «ангелом-хоронителем» їхньої родини, джерелом його творчого натхнення. Вона створить всі умови для