Ігор Коляда - Квітка Цісик, Ігор Коляда

У червні 1948 р. у США було прийнято закон, що дещо пом’якшив умови для емігрантів. Закон передбачав дозвіл на в’їзд до країни осіб, які мали спонсорів та отримували запрошень на в’їзд. Організацією переїзду до США займалися неурядові організації. У результаті активної діяльності останніх, спрямованої на надання всебічної допомоги українцям у Західній Європі, щонайменше 47 тис. біженцям і переміщеним особам українського походження вдалося потрапити до США та Канади.

1949 рік. Уряд США дозволяє емігрантам переїзд до країни, навіть якщо вони не мають роботи. Єдиною вимогою було запрошення від когось, хто живе у США. Такою родиною стала сім’я педагога та літературознавця Миколи Кокольського. Родини Володимира Цісика та Василя Лева назавжди полишають Європу і разом з нею свою Батьківщину — неньку Україну. Родина перебирається до зруйнованого війною Мюнхена, відтак до Бременгавену, де оформлялись відповідні документи для поїздки та провадився лікарський огляд. Виїздити родинам припадало по черзі у травні 1949 року. На велике щастя, Іванні та Володимиру Цісикам їхати до США випало разом. Подорож тривала одинадцять днів. Чоловіки мали каюти на нижніх поверхах, а жінки — на верхніх. Шість днів був сильний шторм. Вітчим Іванни, професор Лев, рятувався у бібліотеці корабля. Всі мужньо терпіли. Чоловік Іванни, Володимир, на знак подяки влаштував для моряків прощальний концерт, перед яким виголосив подячне слово, чим дуже зворушив капітана корабля. До американської зем­лі прибули рано-вранці 28 травня 1949 року. Стояли на палубі всі. Від найменшого до найбільшого. Мовчали. Як перед внесенням святих дарів на Службі Божій у Рідному краї. Це порівняння прийшло до них опісля, коли згадували, як повільно з туману вирисовувалась постать Свободи, осяяна променями сонця. Сходило якраз. Воно поволі виростало великою кулею над водою, а потім в одну мить відірвалось від неї і ніби втікало різко вгору. І статую Свободи, і схід сонця над морем всі бачили вперше. Перші два тижні мешкали у Кокольських, згодом переїхали у власний будинок у Квінзі, де, як подарунок долі, з’являється їхня Квіточка.

Іванна Цісик, як і татко Володимир, робила все можливе, щоб діти здобули освіту, плекала своїх доньок у народній любові та пісні. Мати Іванна підтримувала свого чоловіка та доньок у всіх їхніх починаннях, виховувала національно свідомих діаспорних українців, розповідала про таку далеку та казкову Україну та стала міцною підтримкою й розрадою в години нещастя, коли у 1971 році помер ними улюблений і шанований татко. Крім того, коли молодша донька Квітка записувала україномовні пісні, матір стежила за правильністю вимови, зупиняла запис, коли слово було наголошене або вимовлене з якимсь огріхом.

Іванні Цісик все ж трапилося своїй молодшій доньці Квітці показати Україну та найдорожчі для себе місця — церкву, де вінчались її батьки, та місце, де вона зустріла свого Дзюня (Володимира). У 1983 році вона разом з Квіткою приїздили в Україну.

Закінчується земний шлях Іванни-Асі Цісик, з шляхетного роду Нагірних, 25 травня 1994 року, померла від раку. Та її спадок живе й досі — у піснях та спогадах.

Розділ шостий. Дитячі та шкільні роки

Квітослава... Квітка... Батьки їй дали досить рідке ім’я, яке зовсім не поширене на Великій Україні, але поширене в Галичині серед інтелігенції. Воно випромінює потужну художню енергію. «Ми не знаємо, — пише О. Корчова, авторка статті «Міф Квітки», — що спонукало подружжя Цісиків назвати саме так свою молодшу дочку, адже ніхто інший із родини не міг похвалитися екзотичним найменням: ані старша сестра Марія, ані самі батьки Володимир та Іванна. Не всі знають, що у Квітки був іще й англомовний артистичний псевдонім Кейсі (Касеу), утворений від поєднання її українських ініціалів. Це друге ім’я ідеально доповнювало специфічний імідж студійної співачки, в репертуарі якої були рекламні ролики, демоверсії пісень композиторів-початківців, різноманітні бек-партії (додаткове вокальне озвучення фонограм зіркових виконавців), вокальні саундтреки до кінофільмів».

Володимир та Іванна Цісики. Це була інтелігентна родина з глибоким українським корінням та традиціями, що складались не одне покоління. Родина Цісиків, як і тисячі українських сімей, була носієм української культури та духовних цінностей, берегинями національних звичаїв і традицій у далекій Америці. У родині, яка мешкала в будинку на Манхеттені, розмовляли українською мовою і співали прекрасні українські пісні, які все життя, наче якийсь містичний код або надзавдання, стоятимуть над Квіткою і вимагатимуть, щоб вона їх виконувала і популяризувала. «Батько Квітки був скрипалем. Мати мала чудовий голос. Ці люди з великим українським серцем були безмежно закоханими у свою Батьківщину і передавали цю любов своїм дітям. У дитинстві Квітка взяла до рук скрипку, хотіла бути схожою на батька. Згодом вона почала ще й співати, як мама» — розповіла в інтерв’ю двоюрідна сестра співачки зі США — Христина Лев. У родині Цісиків, де панувала атмосфера доброзичливості у ставленні батька до матері й навпаки, відношення батьків до дітей, атмосфера любові і теплоти сімейного затишку, формувались майбутні життєві цінності та орієнтири Квітки.

Її знайомство з рідною мовою, народною піснею розпочалось, як і у кожного немовляти, з тієї материнської колискової. Колискова, колисанка — слово, яке ніжить слух, яке нагадує теплоту материнського тіла, ніжність її дотиків, теплоту оселі. Колискова — це оберіг малюка, це материнська посмішка, це солодкі й ласкаві слова ніжності та турботу, яке дають відчуття захищеності. Це єднання дитини й матері у світі. Коли дитина лягає спати — позаду залишається день — день нового знання, день нових пригод, день небаченого. Сонце заходить. Мама бере немовля на руки або лягає поруч з малюком і починає наспівувати рідну мелодію. Вона обіймає своє маля, погладжує його чоло, і милуючись його ясним личком починає співати... І все довкола завмирає. Усе пережите за день, усе пізнане, усе нове, — страшне і приємне — стає зрозумілим, як і те, що вона у житті не сама. Іванна Цісик знала, мабуть, не одну колисанку. Лагідна, тиха, ніжна, спокійна, проста мамина пісня заспокоювала, витирала дитячі сльози, допомагала заснути. Вона нагадувала гойдання колиски. Коли мала Квітка довго не хотіла засинати, мати часто співала про той сон, що бродить коло вікон, про ту дрімоту коло плоту, а батько брав у руки скрипку і грав їй колискові.

Ой ходить сон коло вікон, 

А дрімота — коло плота. 

Питається сон дрімоти: 

— А де будем ночувати? 

— Де хатонька теплесенька, 

Де дитина малесенька, — 

Там ми будем ночувати, 

Дитиночку колихати.

Ой на кота та воркота, 

На дитину та й дрімота, 

Котик буде воркотати, 

Дитинонька буде спати.

Так, слухаючи мамині колисанки, Квітка,