Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

— Будь ласка, — він натиснув на педаль бака носаком свого лакованого черевика. Я жбурнула в сміття пакуночок з-під чаю. Локвуд прибрав ногу, й віко з грюкотом закрилось. — Працюємо єдиною командою, як і раніше.

—Авжеж. Не втрачаємо навичок,—я подала йому чашку. — Отже...

Він уважно поглянув мені в обличчя:

— Коли твоя ласка, я все-таки сяду. Куди скажеш.

Він сів на стілець, а я — на ліжко. Запала тиша. Локвуд крутив чашку в пальцях і, здавалось, не знав, з чого розпочати.

— Я дуже рада тебе бачити, — сказала я.

— Я теж, Люсі... — він знов усміхнувся мені. — У тебе чудовий вигляд. Я чув від знайомих агентів, що з роботою в тебе також усе гаразд. Ти лише виграла від того, що перейшла до вільної практики. Правду кажучи, мене це не дивує... я все знаю про твої Таланти... і щиро радію за тебе. — Він почухав собі за вухом і замовк. Дивно було бачити Локвуда таким розгубленим. Я почувалась аж ніяк не краще за нього, серце в моїх грудях шалено тьохкало, проте, на щастя, вести далі цю розмову випадало не мені, а йому.

Як я й побоювалась, у склянці з’явилась зелена пика при-вида і втупилась у Локвуда, кривлячись з огиди й мовчки ворушачи вустами. По вустах я читати, на жаль, не вмію, однак те, які «компліменти» зараз сипле череп, було цілком зрозуміло.

Я насупилась і хутко перевела погляд на Локвуда.

— Пробач. Це я до черепа. Ти ж його знаєш.

Локвуд поставив чашку на стіл і ще раз оглянув мою кімнату.

— Це місце не для тебе, Люсі.

— Пробач, але це тебе не стосується.

— Авжеж, не стосується. І я прийшов сюди не для того, щоб умовляти тебе. Я намагався зробити це чотири місяці тому, але марно. Ти зробила свій вибір, і я його поважаю.

Я кахикнула:

— Я вважаю, що зробила тоді правильно.

— Гаразд, облишмо цю тему... — Локвуд поправив пасмо волосся, що затулило йому очі. — Річ у тім, Люсі... Переходьмо відразу до головного. Мені потрібна твоя допомога. Я хочу запропонувати тобі роботу. Як вільнонайманому агентові.

Це був той самий випадок, коли час застигає. А може, навпаки — прискорюється так, що за одну мить тебе відвідує безліч думок. Я завмерла, пригадуючи ту нескінченну, важку зиму, той страшний день, коли я покинула агенцію. Згадала, як ми з Локвудом гуляли холодним парком, і він умовляв мене залишитись. Як ми сиділи з ним у кав’ярні за чаєм, аж поки чай захолов, і врешті Локвуд розлютився на мене й пішов, залишивши мене саму за столиком. Згадала свій останній вечір у будинку на Портленд-Роу, коли всі розмовляли зі мною так чемно й відсторонено. І, нарешті, той ранок, коли я тихенько — поки всі ще спали — покинула будинок із рюкзаком за плечима й склянкою з привидом під пахвою. Відтоді я сотні разів уявляла нашу з Локвудом майбутню зустріч, прокручуючи в голові її найрізноманітніші сценарії. Уявляла, як він навколішки просить, навіть благає мене повернутись до компанії — і як я чемно, але твердо відмовляю йому, хоч моє серце щемить від болю. Чи уявляла, як ми випадково побачимось десь серед місячної ночі, дорогою з роботи чи на роботу, обміняємось кількома світськими фразами і розійдемось. Одне слово, я за останні місяці сподівалася безлічі можливих ситуацій.

Тільки аж ніяк не такої, як зараз.

— Повтори, будь ласка, ще раз, — насупилась я. — Ти хочеш найняти мене?

— Ти не думай, що це так легко для мене. Тільки на один розслід. На одну ніч роботи, якнайбільше — на дві...

— Локвуде. — перервала я його. —Ти ж знаєш, чому я покинула компанію.

Він стенув плечима, і його усмішка згасла:

— Чи знаю це я? Правду кажучи. Люсі, тут я ніколи тебе до ладу не зрозумію. Ти злякалась тоді, що твої Таланти можуть якось зашкодити нам? Але ж тепер, здається, ти опанувала їх як слід — про це свідчать успіхи твоєї роботи з іншими агенціями. —він хитнув головою. — Будь ласка, вислухай мене до кінця. Я не запрошую тебе повернутись до нас. І не збирався запрошувати. Йдеться тільки про тимчасову роботу. Про разову угоду — таку, як ти зазвичай укладаєш із «Бан-черчем». «Тенді» чи будь-якою іншою компанією. З мого боку це просто ділова пропозиція, й нічого більше.

— Навіщо ж вам моя допомога? Вам добре ведеться й без мене... — трохи засмученим голосом промовила я. Локвудо-ві слова пригнітили мене — в моїй голові ніби ляснули двері, зачинивші за собою всі думки.

— Річ у тім. що нам потрібна саме ти... — Локвуд нахилився вперед, і я помітила на його шиї шрам — невеликий, мертвотно-блідий. якого раніше там не бачила. — Твоя правда, останні кілька місяців агенції «Локвуд і К°» ведеться непогано. Ба більше—тепер ми можемо самі обирати собі замовників. Серед них трапляються дуже цікаві особи, скажімо, нещодавно в нас побувала сліпа кравчиня, що бачила привидів у своїй власній вічній темряві. Але нинішня наша клієнтка — надзвичайна. Ти добре знаєш її. Це Пенелопа Фіттес.

Це справді була несподіванка з несподіванок. Сама Пенелопа Фіттес—власниця найстарішої, найбільшої та найсла-ветнішої агенції психологічних розслідувань! Поряд із Стівом Ротвелом — керівником другої найбільшої агенції — й кількома залізними та соляними магнатами вона була однією із найвпливовіших осіб в усій країні. Я здивовано заморгала:

—Але ж у неї є власна агенція! І до того ж чимала!

—Так, але вона зацікавилась нами, — відповів Локвуд. — Ми сподобались їй ще з часів тієї справи зі Сходами, що кричать. А відтоді, як ми врятували їй життя минулої осені, на карнавалі, вона уважно стежить за нашою агенцією й підкидає нам усяку цікаву роботу. От і зараз у неї є новенька справа для нас. Справа, скажу тобі відразу, серйозна, де потрібен агент із добрим Слухом.

Я поглянула на нього.

— З найкращим Слухом, — додав він.

Я не відповіла нічого.

Локвуд засовався на стільці:

— Ну... от я й подумав, що ти, можливо, погодишся допомогти нам. Як вільнонайманий агент... У тебе, врешті-решт кінцем, найкращий Слуху Лондоні.

Час нарешті припинив викидати коники й побіг із звичайною швидкістю. Я повернулась