Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

забув! Тут у тебе на порозі # лежав якийсь пакунок... — він витяг із-за спини прозорий пластиковий пакунок. — Ніби білизна... ще й гарно випрасувана. Це, мабуть, твоя?

Я вирячила очі:

— Е-е... ні, це... моєї сусідки. Вона просила мене забрати з пральні її речі... — я схопила пакунок і відтрутила його вбік, геть з очей.

—Ти забираєш із пральні сусідчині трусики? — зауважив Локвуд, позирнувши на двері навпроти. — Цікавий, нівроку, у вас будиночок!

— Ну... насправді... — пробурмотіла я, розчісуючи пальцями своє скуйовджене волосся. — А сам ти що тут робиш, Локвуде?

Його усмішка стала ще ширшою — такою, що на наших убогих сходах зробилося набагато ясніше, а в’їдливий сморід лавандової плантації мого сусіда де й подівся. Навіть обдертих шпалер на стінах я вже не помічала. Зараз мені хотілося тільки одного — щоб я була вбрана й зачесана як слід.

— Просто вирішив провідати тебе, — пояснив Локвуд. — А ще, — додав він, перш ніж я встигла щось відповісти, — хотів тебе про дещо попросити. — Він на мить позирнув углиб моєї кімнати. — В тебе знайдеться для мене трохи часу?

— Що? Так, так... Звичайно, знайдеться! Заходь, будь ласка!

— Дякую.

Він увійшов, і я зачинила за ним двері.

— Отут, виходить, ти й живеш, — мовив Локвуд, озираючись.

Отут і живу... Лишенько! З несподіванки я навіть не подумала про безлад у своїй кімнаті — й теж озирнулась. Жах та й годі! Зібгана ковдра на ліжку, подушка в давніх плямах невідомого походження; чашки, тарілки з крихтами та роздерті пакунки з-під чипсів біля мийки; брудні торбини з сіллю й залізом та іржаві ланцюги на підлозі; посріблена склянка з огидним черепом (добре хоч, він зараз мовчав); килим — старий і потертий, який я жодного разу за кілька місяців не чистила... До речі, а чим я мала його чистити? Я ж досі так і не придбала пилосос! Лишенько...

— Е-е... гарненька кімнатка, — мовив Локвуд.

Його рівний, лагідний голос відразу заспокоїв мене. Я зібралась на думці й нарешті опанувала себе. Авжеж, гарненька кімнатка! Бо вона, зрештою, моя. Плачу за неї й живу собі, як хочу!

— Дякую, — відповіла я. — Сідай... Ні, не сюди! — Локвуд, що саме попрямував до мого перетолоченого ліжка, зупинився. — Ось тут стілець є... Зачекай! — я гарячково вхопила рожевий рушник, перекинутий через бильце стільця й досі вологий після мого ранкового душу. — Я звільню для тебе місце...

З-під рушника визирнула моя брудна білизна, яку я кинула на стілець ще кілька днів тому. Хай йому дідько!

Локвуд удав, ніби не помічає моєї метушні, й делікатно обернувся до вікна.

— Ну, в разі чого, я можу й постояти... Оце, виходить, і є Тутінґ? Я не дуже знаю ці місця, але краєвид нівроку гарний...

Я поспіхом запхала білизну під подушку, засунула ногою під стіл тарілку з крихтами й трохи нервово реготнула:

— Гарний краєвид, кажеш? І що тобі до вподоби більше — котельня чи металургійний завод? Еге ж, це не Портленд-Роу...

— Не Портленд-Роу. Згоден, — він обернувся до мене, й ми перезирнулись.

—Хочеш чаю? — спитала я. — Можу заварити.

— Чаю? Це було б чудово. Дякую.

Заварювання чаю — саме та робота, яка допомагає заспокоїтись як слід. Щоразу, коли ти пораєшся з чайником, шалений світ довкола тебе зупиняється. Де тільки мені не доводилось це робити — і на вогнищі всередині кола з залізних ланцюгів, повз яке пропливав натовп Спектрів; і біля могил, з яких намагались вибратись чергові Гості... Я й так не бозна-яка майстриня заварювати чай, а тепер, коли до мене зненацька завітав Локвуд, ця робота забрала в мене вдвічі більше часу. Навіть кинути пакуночок із чаєм до окропу вдалось мені не відразу. ГЬлова мені йшла обертом, а тіло взагалі не бажало мене слухатись.

іуг був Локвуд! Навіщо він прийшов? Радість і недовіра перемішались у моїх думках, зіштовхуючись одна з одною, наче штормові хвилі. Я була така збентежена, що не мала сил до розмови. До будь-якої розмови — хай навіть про дурниці. Аж нарешті я отямилась і недбало спитала, глянувши через плече:

— А як ведеться агенції «Локвуд і К°»? Я часто читаю про вас у газетах. Ні, я не стежу за вами навмисне — просто потрапляє на очі... Я за вас дуже рада. Часом навіть згадую про вас... зрідка... Як ти зараз п’єш чай — із цукром чи ні?

Локвуд тим часом утупився в мою засмічену підлоіу. Потім труснув головою, ніби відкинув свої думки геть, і відповів:

— Люсі, ми з тобою не бачились якихось чотири місяці. Навряд чи за такий короткий час я змінив би свої звички... — він помітив склянку з черепом, легенько посунув її вбік і широко всміхнувся. — А як ся має наш давній приятель?

— Череп? Живе собі, якщо можна про нього так сказати. Часом допомагає мені...

Я помітила, що плазма в склянці заколивалась, — привид прокинувся. Тільки цього й не вистачало мені! На щастя, важіль на кришці опущено, тож я принаймні не чутиму того, що мій «приятель» зараз верзтиме...

Я дістала з холодильника пляшечку з молоком:

— Ви взяли когось на моє місце? Нового агента?

—Я думав про це. Та поки що ми не взяли нікого, — Локвуд почухав собі носа. — Джордж і чути про це не хоче. Так і крутимось утрьох після того, як ти пішла від нас.

Утрьох... Із певної причини це водночас і втішило, й засмутило мене.

— А як ся має Джордж? — запитала я.

— Старий друзяка Джордж? Так само.

— Далі експериментує?

— Експериментує. Висуває химерні припущення. Досі намагається знайти вирішення Проблеми. У нього тепер нове захоплення — він купує всякі новенькі штукенції, які викидає на ринок Інститут Ротвела. Перевіряє, чи справді вони кращі за наші звичні сіль та залізо. Вони, звичайно ж, анітрохи не кращі, та це його не зупиняє. Тепер у нас цілий дім захаращений усілякими детекторами привидів, магічними колесами, чарівними паличками й навіть чашками, які повинні бряжчати, коли наближається Гість. Це все дурниці. Бридня.

— Джордж, виходить, нітрохи не змінився, — я налила в чай молока й закрутила кришечку на пляшці. — А ГЬллі?

— Е-е...

— ГЬллі!

— ГЬллі? З нею все гаразд.

—