Джонатан Страуд - Тінь, що крадеться, Джонатан Страуд

— А що це за справа?

— Я ще й сам не знаю.

Я спохмурніла:

— Як це? Сам не знаєш і затягаєш мене?

— Справа дуже важка й небезпечна. Це єдине, що я можу сказати. Пенелопа Фіттес збирає нас... тобто мене. Джорджа й Голлі, але ти, якщо погодишся, теж можеш приєднатись, — завтра вранці в будинку своєї агенції. Ти ж знаєш, якою самітницею вона стала, а надто після того карнавалу. Якщо вже вона запрошує нас, то справа мусить бути надзвичайна.

— І все ж таки я не розумію... Чому вона хоче доручити цю справу саме валі? У неї є мільйон власних агентів!

— Ти знову за своє... Не знаю, Люсі. Та якщо ми впораємось із цим завданням, у нас з’явиться чимало нових вигідних замовлень.

— У вас — звичайно. Але ж я більше не працюю в агенції «Локвуд і К°»!

— Я це чудово пам’ятаю. Але хіба ти не працюєш з іншими агенціями? До того ж — вельми успішно?

— Так, працюю, й тобі самому це відомо. Але...

— То в чому тут різниця?

— Не тисни на мене, Локвуде. Ти добре знаєш, у чому тут для мене різниця.

Я рвучко підхопилась, узяла вологий рушник і накинула його на склянку з привидом, щоб не бачити його бридкої пики. Хоч мені було видно череп лише краєчком ока, він корчив такі гримаси, що я просто не витримала.

Покінчивши з черепом, я знову сіла на ліжко й запитала:

— То про що ми розмовляли?

— Я не збираюсь тиснути на тебе, Люсі, — провадив Локвуд. — Я розумію, як це все недоладно — вдертись отак до тебе зі своїми пропозиціями... Та якщо ти досі побоюєшся. що можеш завдати нам шкоди, то ризик цього вкрай малий. Майже нульовий. Я розумію, як ти вагалася кілька місяців тому, але зараз — я певен — ти чудово контролюєш свій Талант. Тож я не думаю, що він може хоч чимось загрожувати нам. Я розумію, як це злякало тебе. Тому ти й покинула нас так швидко — й ця розлука була для тебе так само тяжка, як і для нас усіх. Проте годі ворушити минуле... Ми всі тоді зазнали удару. Я не вдаватиму, ніби нам було легко після того, як ти пішла... Джорджа це просто-таки підкосило... — Він трохи помовчав і кивнув головою. — Та й тобі, напевно, ще досі прикро. Скажу правду, всім нам буде нелегко знову працювати єдиною командою. А тобі — насамперед. Проте я думаю, що ти, Люсі, подолаєш ці труднощі. Тим паче, що йдеться про одну-єдину ніч — і все... Просто допоможи нам. Хтозна, може, після цього нам усім стане трохи легше... Хтозна...

Він поглянув на мене водночас і з сумом, і з надією, а далі потупився й заходився роздивлятись свої долоні. Він сказав усе, що хотів, і більш не мав чого додати. Я теж втупилась у свої руки — уважно оглянула й подряпини на кісточках пальців, і плями від магнію на обличчі, й чорні цятки від залізних стружок на шкірі, й крупинки солі під нігтями... Що тут було сказати? Навіть Костомаха-Фло, напевно, старанніше доглядає за своїми руками, а їй без упину доводиться порпатись у мулі, шукаючи артефакти на продаж. Череп мав рацію: зараз я не в найкращій формі. Тоді, взимку, я облишила стежити за собою — нехай собі буде так, яке...

Ба ні! За своїм Талантом я аж ніяк не облишила стежити. Чи краще я зараз контролюю його? Гадаю, що так: постійна робота з дорослими керівниками стала для мене доброю школою, й тепер я ніколи не втрачала самовладання. То, може, спробувати? Лише на одну ніч — усе повинно бути гаразд...

Можливо, мені варто допомогти їм. Цим я хоч трохи спокутую свою провину за те, що покинула їх.

Я знову поглянула на Локвуда: він сидів згорблений, з похнюпленою головою. Таким щирим і вразливим я ще ніколи його не бачила. Я розуміла, як нелегко було йому прийти до мене після того, що я зробила.

— Єй інші агенти-слухачі, — сказала я. —Аж ніяк не гірші.

— Хто, наприклад?

— Хоча б Кейт Ґодвін.

— Облиш! Вона й половини твого Слуху не варта!

— То є ще Леора Джонс із «Ґрімбла», Меліта Кевендіш із «Ротвела»...

— Незгірші за тебе агенти?! Ти хоч сама в це віриш? Тоді скажи, хто з них іще приятелює з балакучим черепом?

— Я не приятелюю з ним!

Локвуд скривився:

— Хай буде так. Але ж вони не вільнонаймані агенти!

Це була правда. Правда від початку до кінця. Правду кажучи, всі ці дівчата й справді не могли дорівнятись до мене. Крім мене, за всю історію Проблеми існувала тільки одна людина, здатна розмовляти з привидами, — Маріса Фіттес. Проте вона давно вже померла... Я трохи помовчала.

Локвуд, зітхнувши, підвівся зі стільця:

— Усе гаразд, Люсі. Я розумію, як тобі не хочеться праттю-вати з нами, і анітрохи не дорікаю за це тобі. Піду й скажу іншим, що ти відмовляєшся.

— Я думаю, що робота за пропозицією Пенелопи Фіттес зробить мені рекламу, — мовила я.

— Ще б пак, — повагавшись, підхопив Локвуд.

— І я справді можу допомогти агенції «Локвуд і К°»?

— Справді, Люсі.

— І це лише разова угода?..

— Так.

— І ти справді вважаєш, ніби мій Талант...

— Так. І поруч із собою я хотів би бачити тільки тебе.

Дивно, як ми часом приймаємо рішення. Ти не обмірковуєш варіанти, не шукаєш доказів «за» і «проти», просто щось ніби підштовхує тебе до зміни думки. Впродовж усієї розмови я ладна була відмовити Локвудові; навіть тоді, коли він почав уже підводитись зі стільця, я збиралась попросити в нього вибачення й сказати «на все добре». Аж тут у моїй голові одна за одною промайнули картини. Ось я стою з Локвудом і Джор-джем у будинку на Портленд-Роу — тому самому, який я покинула. Ось я повертаюся з «Крематорію Фіттес» порожніми вранішніми вулицями Лондона. А ось переді мною стоїть безпорадна команда з агенції «Ротвел» на чолі з самим паном Фарнебі — пузатим, пихатим, байдужим, що зневажливо обертається до мене спиною...

Тепер — і тільки тепер — я зрозуміла, як чудово буде попрацювати в компанії справжніх друзів.

— Гаразд.