Вікторія Ван - Мелодія серця, Вікторія Ван

— Я знаю, Чонгук, — нарешті відповіла вона тихим голосом. — І я ціную це. Ти... ти для мене дуже важливий.

Її голос зламався наприкінці, і вона помітила, як Чонгук м'яко зітхнув, усвідомивши, що вона зараз не зможе сказати більше. Він не став тиснути, не став змушувати її до подальших пояснень чи зізнань. Замість цього він просто кивнув і обережно відступив, даючи їй простір.

— Давай я проведу тебе, — сказав він після короткої паузи, його голос став трохи спокійнішим.

Юн подивилася на нього, намагаючись зважити своє рішення. Вона не хотіла бути одна, але водночас відчувала, що їй потрібно побути наодинці зі своїми думками. Але відчуття тепла і підтримки від Чонгука все-таки взяло гору.

— Добре, — кивнула вона.

Вони рушили разом уздовж алеї, крокуючи повільно. Місто вже поринуло в осінні сутінки, і їхні кроки відлунювалися в тиші. Юн намагалася не дивитися на Чонгука, але відчувала його присутність поруч, відчувала, як його погляд час від часу ковзав по її обличчю, ніби він намагався зрозуміти її думки.

Вони майже не говорили по дорозі, і це мовчання було ніби частиною їхнього діалогу — тихого, але важливого. Юн відчувала, що ця прогулянка стала своєрідним завершенням їхньої розмови, яка не потребувала додаткових слів. Все вже було сказано, і зараз їм залишалося тільки чекати, як доля розпорядиться далі.

Коли вони дійшли до дверей її квартири, Чонгук зупинився, подивився на неї, не сказавши нічого зайвого. Вона повернулася до нього, і їхні погляди знову зустрілися. Вона відчула, як її серце стискається від болю, але водночас у цьому моменті була якась тиха, глибока розрада. Він тут. І це давало їй відчуття безпеки, навіть якщо її почуття залишалися заплутаними.

— Спасибі, — тихо сказала вона, дивлячись у його очі.

— Завжди, — відповів він просто, і ці слова знову нагадали їй про його відданість. Він торкнувся її руки, м'яко стиснув її пальці, і це був їхній останній жест перед тим, як вона відчинила двері й зникла всередині своєї квартири.

Юн стояла біля дверей, притиснувшись до них спиною, відчуваючи, як у серці наростає емоційний вихор. Чонгук залишився за дверима, але його присутність усе ще залишалася з нею, як тінь підтримки і розуміння. Вона знала, що мусить розібратися в собі, перш ніж зробити наступний крок.

Ця ніч буде важкою, і Юн не була впевнена, що знайде відповіді на всі свої питання. Але вона відчувала, що цей момент був першим кроком до вирішення. І хоча дорога попереду була заплутаною, вона більше не почувалася самотньою.