Вікторія Ван - Мелодія серця, Вікторія Ван

Коли вона нарешті зібралася, Юн кинула останній погляд на себе в дзеркало, сподіваючись знайти там якусь ознаку того, що все буде добре. Але нічого не змінилося. Тільки вона, її відображення та повний клубок почуттів, який розривав її зсередини. "Чому все стало таким складним?" — подумала вона, виходячи з квартири.

Дорога до парку була знайома — кожна вуличка, кожен будинок, що стояв на шляху, викликали спогади про те, як вони з Чонгуком гуляли разом. Вона не раз чула, як він розповідав про свої мрії, жарти, або просто сміявся над чимось неважливим. Це були моменти щастя, коли нічого не передбачало цих важких розмов і переживань. Вони були разом, і їм було легко.

Зараз же Юн відчувала, що кожен крок веде її в якусь невідому, тривожну реальність.

Коли вона наблизилася до парку, серце почало битися сильніше. Вона бачила, як десь на далекому кінці алеї, між деревами, стояв Чонгук. Він виглядав серйозним, напруженим, так само, як і вона. Його постать виділялася на фоні осіннього пейзажу, і здавалося, що цей момент завис у часі — хвилі емоцій були невидимими, але відчутними для обох.

Юн підійшла ближче, їхні погляди зустрілися. На мить вони просто стояли, не говорячи нічого. Їхні обличчя були виразними, але водночас мовчазними. Вона не знала, з чого почати, а Чонгук, здається, збирався з думками, намагаючись знайти правильні слова.

Нарешті він порушив тишу:

— Юн... — його голос був тихим, але сповненим глибоких емоцій, — нам треба поговорити.

— Я знаю, — відповіла вона так само тихо, вдивляючись у його очі. У неї не було сил на слова, пояснення чи виправдання. Вона тільки чекала, що буде далі.

Чонгук зробив кілька кроків у її бік, зупинився на півдорозі. Його погляд був сповнений не тільки тривоги, але й ніжності, яку він намагався приховати.

— Мені важко це казати, але... — він взяв паузу, ніби намагався сформулювати думку, — я не знаю, як далі. Після вчорашнього... я заплутався. Ти знаєш, що я відчуваю до тебе. Це не змінилося. Але я не можу зрозуміти, що насправді в твоєму серці.

Слова Чонгука пронизали Юн до самої глибини. Вона знала, що це питання рано чи пізно постане. Він був правий — його почуття були явними, але її власні переживання були заплутаними. Вона не могла дати йому те, чого він хотів, бо сама не знала, де її серце зараз.

— Чонгук... я не хотіла, щоб усе зайшло так далеко, — почала вона, намагаючись бути чесною, — ти для мене дуже важливий. Але я сама зараз не впевнена, що почуваю. Мені важко розібратися у своїх почуттях, особливо після того, що сталося вчора.

Він слухав її мовчки, його погляд не змінився — він дивився на неї, намагаючись зрозуміти. Він не перебивав, не заперечував. Це давало Юн можливість висловити те, що давно накопичувалося.

— Техьон... — почала вона знову, і в її голосі з’явилося більше невпевненості, — я не очікувала цього від нього. Він також багато для мене означає, але це зовсім інше. Я не знаю, що з цим робити.

— Ти все ще його любиш? — тихо запитав Чонгук, не відводячи погляду від її обличчя.

Юн затримала подих, намагаючись знайти правильні слова, які б не образили його, але водночас пояснили ситуацію.

— Я... не знаю, — зізналася вона. Це було єдиним чесним поясненням. Вона дійсно не могла відповісти на це питання, бо її почуття були настільки заплутаними, що розібратися в них було важко навіть для неї самої.

Вона побачила, як у Чонгука трохи напружилися плечі. Він зітхнув, але не відвернувся.

— Мені важко це чути, — сказав він, — але я не можу звинувачувати тебе. Я тільки хочу, щоб ти знала — я тут, і я не піду, доки ти не вирішиш, що дійсно відчуваєш.

Юн відчула, як сльози підступають до очей, але стримала їх.

Юн стояла перед Чонгуком, відчуваючи, як важкість його слів занурюється глибоко в її душу. Його остання фраза пронизала її серце. Він залишиться поруч, доки вона не вирішить, що відчуває. Це було схоже на обіцянку, і водночас на виклик. Вона знала, що не зможе дати йому швидку відповідь, не зможе змусити себе сказати те, чого він хоче. Її почуття до Чонгука і Техьона були настільки змішаними, що розібратися в них здавалося неможливим. Але ще більше її лякала думка про те, що кожен її вибір призведе до втрати когось із них.

— Чонгук... — Юн тихо вимовила його ім'я, намагаючись знайти потрібні слова. Їй було важко вимовляти щось, коли в грудях стискалося від почуттів.

— Ти не повинна зараз нічого казати, — перервав він її, побачивши, як вона шукає правильні слова. Його голос звучав м'яко, але твердо. — Я просто хочу, щоб ти знала: я не відступлюся від тебе. Ти для мене важлива, і я готовий чекати.

Чонгук робив усе можливе, щоб приховати свою тривогу, але вона відчувала це. Його очі, його зітхання — все це видавало його напругу. Він чекав на її рішення, але водночас розумів, що зараз не найкращий час для цього. Вони обидва опинилися в ситуації, де емоції диктували правила, а логіка відходила на другий план.

Юн кивнула, відчуваючи вдячність за те, що він не тисне на неї, не вимагає негайної відповіді. Вона знала, що Чонгук завжди був уважним до її почуттів, і це робило все ще складнішим. Як можна зробити вибір, коли обоє такі важливі?

Вони продовжували стояти мовчки, наче очікували, що хтось інший розірве цей м'який вакуум між ними. Чонгук зробив крок до Юн, його погляд став трохи м'якшим. Він підняв руку і обережно доторкнувся до її плеча, ніби хотів підтримати її, дати їй зрозуміти, що вона не одна. Його дотик був теплим і майже заспокійливим, але водночас він був пронизаний тією невидимою тривогою, яка витає між двома людьми, що стоять на порозі важливих рішень.

— Я розумію, що тобі важко, — прошепотів він, ледве стримуючи емоції. — Але, будь ласка, знай, що я завжди буду тут. Я нікуди не піду.

Юн відчула, як сльози підступають до очей, але вона не дозволила їм пролитися. Вона не могла зараз плакати, не хотіла виглядати слабкою чи розгубленою перед ним. Вона була вдячна за його підтримку, але ці емоції, цей безкінечний потік думок і почуттів робив усе ще більш заплутаним.