Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори, Микола Васильович Гоголь

Хлестаков. Знаєте що: позичте мені їх…

Амос Федорович (поквапливо). Аякже, аякже… З великою радістю. (Набік.) Ну, сміливіше, сміливіше! виручай, Пречистая Мати!

Хлестаков. Я, знаєте, в дорозі витратився: те та се… Але я вам із села відразу ж надішлю!

Амос Федорович. Та прошу вас! як це можна! і без того це така честь… звісно, слабенькими моїми силами, ретельністю і щирістю до начальства… постараюся заслужити. (Підводиться зі стільця, струнко, руки по швах.) Не смію більше турбувати своєю присутністю. Чи не буде якого наказу?

Хлестаков. Якого наказу?

Амос Федорович. Я розумію, чи не дасте якогось наказу тутешньому повітовому суду?

Хлестаков. А навіщо? Адже мені ніякої потреби тепер у цьому немає; ніякої. Дуже дякую.

Амос Федорович (кланяючись і виходячи, набік). Ну, місто наше!

Хлестаков (коли суддя вийшов). Суддя — хороша людина!

Ява IV

Хлестаков і поштмейстер, входить виструнчившись, у мундирі, притримуючи шпагу.

Поштмейстер. Маю честь рекомендуватися: поштмейстер, надвірний радник Шпекін.

Хлестаков. А, милості просимо. Я дуже люблю приємне товариство. Сідайте. Адже ви тут постійно живете?

Поштмейстер. Так точно.

Хлестаков. А мені подобається це місто. Звичайно, людей не так багато — ну, що ж? Це ж не столиця. Правда, — це ж не столиця?

Поштмейстер. Чистісінька правда.

Хлестаков. То ж тільки в столиці бонтон[43] і нема провінціальних гусаків. Як ви гадаєте: адже ж так?

Поштмейстер. Так точно. (Набік.) А він, одначе, аж ніяк не гордий; про все розпитує.

Хлестаков. Але ж, одначе, признайтесь, адже і в маленькому місті можна прожити щасливо?

Поштмейстер. Так точно.

Хлестаков. На мій погляд, що треба? Треба тільки, щоб тебе поважали, любили щиро — адже ж так?

Поштмейстер. Цілком справедливо.

Хлестаков. Я, правду казавши, радий, що ви однієї думки зі мною. Мене, звичайно, назвуть диваком, але в мене такий характер. (Дивиться йому в очі, говорить сам собі.) А попрошу я в цього поштмейстера в борг! (Голосно.) Який дивний зі мною випадок: у дорозі зовсім витратився. Чи не можете ви мені дати триста карбованців у борг?

Поштмейстер. Чому ні? вважатиму за величезне щастя. От, прошу вас. Від душі готовий служити.

Хлестаков. Дуже вдячний. А я, признаюся, до смерті не люблю відмовляти собі в дорозі — та й навіщо? Чи ж не так?

Поштмейстер. Так точно. (Підводиться, виструнчується і підтримує шпагу.) Не смію далі турбувати своєю присутністю… Чи не буде якихось зауважень щодо поштового управління?

Хлестаков. Ні, нічого.

Поштмейстер кланяється й виходить.

Хлестаков (закурюючи сигару). Поштмейстер, мені здається, теж дуже хороша людина. Принаймні послужливий; я люблю таких людей.

Ява V

Хлестаков і Лука Лукич, який ніби аж виштовхується з дверей. Позад нього чути майже голосно: «Чого боїшся?»

Лука Лукич (виструнчується, тремтячи й притримуючи шпагу). Маю честь рекомендуватися: смотритель училищ, титулярний радник Хлопов.

Хлестаков. А, милості просимо. Сідайте, сідайте. Чи не хочете сигарки? (Подає йому сигару.)

Лука Лукич (сам собі, нерішуче). От тобі й маєш! Цього вже я ніяк не сподівався. Брати чи не брати?

Хлестаков. Беріть, беріть; це сигарка добра. Звісно, не те, що в Петербурзі. Там, батеньку, я покурював сигарочки по 25 карбованців сотенька, просто, ручки собі потім поцілуєш, як викуриш. От і вогонь, запалюйте. (Подає йому свічку.)

Лука Лукич пробує запалити і весь тремтить.

Хлестаков. Та ви не з того кінця!

Лука Лукич (з переляку впустив сигару, плюнув і, махнувши рукою, сам собі). От чорт! погубила проклята полохливість!

Хлестаков. Ви, як я бачу, не охочі до сигарок. А я, признаюсь: це моя слабість. От іще щодо жіночої статі, ніяк не можу бути байдужим. Як ви? Які вам більше до вподоби — брюнетки чи блондинки?

Лука Лукич від здивування не знає, що сказати.

Хлестаков. Ні, скажіть одверто: брюнетки чи блондинки? Лука Лукич. Не смію знати.

Хлестаков. Ні-ні, не відмовляйтесь! Мені неодмінно хочеться знати ваш смак!

Лука Лукич. Насмілюсь доповісти… (Набік.) Ну, й сам не знаю, що кажу.

Хлестаков. А! а! не хочете сказати. Напевно, вже якась брюнетка серце вам колупнула. Правда, колупнула?

Лука Лукич мовчить.

Хлестаков. А! а! почервоніли! бачите, бачите! Чому ж ви не кажете?

Лука Лукич. З переляку, ваше бла… превосх… сіят… (Набік.) Продав проклятий язик! продав!

Хлестаков. З переляку? А в мене в очах, справді, щось є таке, що лякає. Принаймні я знаю, що жодна жінка не може їх витримати; чи не так?

Лука Лукич. Так точно.

Хлестаков. От зі мною предивний випадок: у дорозі зовсім витратився. Чи не можете ви мені дати триста карбованців у борг?

Лука Лукич (хапаючись за кишені, про себе). От буде, як нема! Є, є. (Виймає й дає, тремтячи, асигнації.)

Хлестаков. Сердечно дякую.

Лука Лукич (виструнчився, притримує шпагу). Не смію далі турбувати присутністю.

Хлестаков. Прощавайте.

Лука Лукич (летить з кімнати майже бігом і говорить набік). Ну, слава Богу! може ж, не зазирне в класи.

Ява VI

Хлестаков і Артем Пилипович, виструнчився й притримує шпагу.

Артем Пилипович. Маю честь рекомендуватися: попечитель богоугодних закладів, надвірний радник Земляніка.

Хлестаков. Здрастуйте, дуже прошу сідати.

Артем Пилипович. Мав честь супроводжувати вас і вітати особисто у довірених моєму доглядові богоугодних закладах.

Хлестаков. А, так! пам’ятаю. Ви дуже добре пригостили сніданком.

Артем Пилипович. Радий старатися на службу вітчизні!

Хлестаков. Я, признаюсь, це моя слабість: люблю добре попоїсти. Скажіть, будь ласка, мені здається, нібито вчора ви були трохи нижчий за зріст, чи не правда?

Артем Пилипович. Дуже можливо. (Помовчавши.) Можу сказати, що не шкодую нічого і щиро виконую службу. (Присовується ближче разом зі стільцем і тихенько говорить.) От тутешній поштмейстер зовсім нічого не робить: всі справи дуже запущені, посилки затримуються… будьте ласкаві самі навмисне дізнатися. Суддя, що оце передо мною був у вас, теж тільки зайців полює, в присутствених місцях собак держить, і поведінки, коли вже признатися перед вами, — а я мушу це зробити на користь вітчизни, хоч він мені родич і приятель, — поведінки негідної. Тут є один поміщик Добчинський, що його ви зволили бачити, і як тільки цей Добчинський кудись із дому вийде, то він уже й сидить біля його жінки, я заприсягнутись можу… І навмисне подивіться на дітей: ну хоч би тобі одно з них на Добчинського скидалося, усі, навіть дівчинка маленька, викапаний суддя.

Хлестаков. Скажіть, будь ласка! а я аж ніяк цього не думав.

Артем