Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 3. Драматичні твори, Микола Васильович Гоголь

найбільше любить, щоб його як слід вітали, щоб пригощали добре.

Городничий. Добре?

Йосип. Так, добре. От уже візьміть я, кріпак, а й то дивиться, щоб і мені було добре. Їй-богу! Було заїдемо куди-небудь: «Що, Йосипе, добре тебе пригостили?» — «Погано, ваше високоблагородіє!» — «Е, — каже, — Йосипе, це нехороший хазяїн. Ти, — каже, — нагадай мені, як приїду». — «А, — думаю собі (махнувши рукою), — людина я проста! Бог із ним».

Городничий. Гаразд, гаразд, ти діло говориш! Там я тобі дав на чай, так от іще й на бублики.

Йосип. За що даруєте, ваше високоблагородіє? (Ховає гроші.) Хіба вже вип’ю за ваше здоров’я.

Ганна Андріївна. Приходь, Йосипе, до мене, теж одержиш…

Марія Антонівна. Йосипе, душечко, поцілуй свого пана! Чути з другої кімнати легкий кашель Хлестакова.

Городничий. Чш! (підводиться навшпиньках. Далі вся сцена йде півголосом). Боже вас борони галасувати! ідіть собі! годі вже вам…

Ганна Андріївна. Ходімо, Машенько! я тобі скажу, що я помітила в гостя таке, що нам тільки вдвох можна сказати.

Городничий. О, вже там наговорять! я думаю, тільки-но послухай, вуха потім позатикаєш. (Звертаючись до Йосипа). Ну, друже…

Ява XI

Ті ж, Держиморда й Свистунов.

Городничий. Чш! от іще косолапі ведмеді гатять чобітьми! так і гахкають, ніби сорок пудів з воза скидають! Де вас чортяка носить?

Держиморда. Був, як наказали…

Городничий. Чш! (Затуляє йому рота.) Ну, як ворона каркнула! (Перекривляє його.) Був, як наказали! Як із бочки, так реве. (До Йосипа.) Ну, друже, ти йди, готуй там, що треба для пана. Все, що не є в домі, вимагай.

Йосип іде.

А ви — стояти на ґанку і ні з місця! І нікого стороннього в дім не пускати, особливо купців! Коли хоч одного з них пропустите, то… Тільки побачите, що хтось іде з просьбою, а хоч і не з просьбою, а тільки схожий на того, що хоче подати на мене просьбу, в три шия його! отак! отак! гарненько! (Показує ногою.) Чуєте? Чш… Чш… (Іде навшпиньках слідом за квартальними.)

Дія четверта

Та сама кімната в домі городничого.

Ява І

Входять обережно, майже навшпиньках: Амос Федорович, Артем Пилипович, поштмейстер, Лука Лукич, Добчинський і Бобчинський, при повному параді, в мундирах.

Вся сцена відбувається півголосом.

Амос Федорович (ставить усіх півколом). Ради Бога, панове, швидше в коло, та більше порядку! Бог з ним: і у дворець їздить і державну раду розпікає! Шикуйтеся по-військовому, неодмінно по-військовому! Ви, Петре Івановичу, забіжіть з оцього боку, а ви, Петре Івановичу, станьте ось тут.

Обидва Петри Івановичі забігають навшпиньках.

Артем Пилипович. Воля ваша, Амосе Федоровичу, але нам треба дещо зробити.

Амос Федорович. А що саме?

Артем Пилипович. Ну, відомо, що.

Амос Федорович. Підсунути?

Артем Пилипович. Та хоч би й підсунути.

Амос Федорович. Небезпечно, чорт забирай! розкричиться: державна людина. Хіба, може, як дар від дворянства на який-небудь пам’ятник?

Поштмейстер. Або: «от, мовляв, надійшли поштою гроші, невідомо чиї…»

Артем Пилипович. Дивіться, щоб він вас поштою не вирядив кудись подалі. Слухайте: ці справи не так робляться в упорядкованій державі. Чого нас тут цілий ескадрон? Знайомитися слід поодинці, та сам на сам і того… як слід — щоб і вуха не чули. Ось як у благопорядному товаристві робиться. От ви, Амосе Федоровичу, першим і починайте.

Амос Федорович. Ні, краще вже ви: у вашій установі гостя високого пригощали хлібом-сіллю.

Артем Пилипович. Тоді вже краще Луці Лукичу, як просвітителеві юнацтва.

Лука Лукич. Не можу, не можу, панове. Я, правду казавши, так вихований, що як заговорить зі мною хтось одним чином вищий, то в мене, просто, душа в п’яти і язик ніби в болоті загруз. Ні, панове, увільніть, їй-право, увільніть!

Артем Пилипович. Ні, Амосе Федоровичу, крім вас, нікому. У вас кожне слово, ніби Цицерон з язика пурхнув.

Амос Федорович. Що ви? що ви: Цицерон! Ото вигадали. Ну, іноді захопишся, розмовляючи про домашніх собак або про гончака…

Всі (насідають на нього). Ні, ви не тільки про собак, ви й про стовпотворіння… Ні, Амосе Федоровичу, не покидайте нас, будьте батьком рідним!.. Ні, Амосе Федоровичу!

Амос Федорович. Та залиште мене, панове!

В цей час чути ходу й покахикування в кімнаті Хлестакова. Всі біжать навперейми до дверей, юрмляться й намагаються вискочити, що відбувається не без того, щоб когось не притиснули. Чути неголосні вигуки.

Голос Бобчинського. Ой, Петре Івановичу, Петре Івановичу! наступили на ногу!

Голос Земляніки. Та пустіть, панове, хоч душу на покаяніє, зовсім притиснули!

Вихоплюється кілька вигуків: «Ой! ой!», — нарешті всі виштовхуються, й кімната лишається порожня.

Ява II

Хлестаков (сам, виходить, очі в нього заспані). Я, здається, хропонув добряче. Звідки вони понабирали таких матраців та перин? аж упрів. Здається, вони вчора мені таки чогось підсунули під час сніданку: в голові й досі гуде. Тут, як я бачу, можна з приємністю пожити. Я люблю гостинність, і мені, по правді, більше подобається, коли мені догоджають від щирого серця, а не те, щоб з інтересу. А донька в городничого дуже непогана, та й мамочка така, що ще можна б… Ні, як кому, а мені, справді, таке життя подобається.

Ява III

Хлестаков і суддя.

Суддя (входить і зупиняється, сам собі). Боже мій, Господи! винеси щасливо; так ото коліна й підгинаються. (Голосно, виструнчившись і притримуючи руками шпагу.) Маю честь рекомендуватися: суддя тутешнього повітового суду, колезький асесор Ляпкін-Тяпкін.

Хлестаков. Прошу сідати. Так ви тут суддя?

Суддя. З вісімсот шістнадцятого був обраний волею дворянства на три роки, і залишався на посаді до цього часу.

Хлестаков. А вигідно, одначе ж, бути суддею?

Суддя. За три триріччя представлений до Володимира 4-го ступеня, за ухвалою начальства. (Набік.) А гроші в кулаці, та кулак ото вогнем горить.

Хлестаков. А мені подобається Володимир. От Анна 3-го ступеня[42] вже не те.

Суддя (висуваючи поволі вперед стиснутий кулак. Набік.) Господи Боже мій, не знаю, де сиджу. Ніби жар під тобою.

Хлестаков. Що це у вас в руці?

Амос Федорович (розгубився й випустив на підлогу асигнації). Нічого, прошу вас.

Хлестаков. Як нічого? Я бачу, гроші впали.

Амос Федорович (увесь тремтить). Але ж ні. (Набік.) О Господи, от уже я й під судом! і возика підвезли схопити мене!

Хлестаков (підіймаючи). Так, це гроші.

Амос Федорович (набік).