Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

— Я допоможу ідентифікувати тіло. Але це все. Я не буду долучатися до розслідування. Ок?

— Як бажаєте, — в його голосі не чутно було особливої чемності, але й моя пропозиція чемною не була. — І як ви збираєтеся все це здійснити?

— Мені потрібно оглянути місце, де вони знайшли тіло.

— Його вже забрали до моргу, але можу зустрітися там з вами за годину…

— Ні, мені треба бачити не саме тіло. Тільки місце, де його знайшли.

Я відчував, як росте його роздратування.

— Чому? Що ви там маєте робити?

Горло в мене пересохло.

— Оглянути листя.

6

Над болотами плавно й повільно летіла чапля, пливла у густому, немов желе, повітрі. Вона здавалася завеликою для польоту, її велетенська тінь накривала менших водоплавних птахів. Чапля зігнула крила й почала знижуватися над озером, два гучних змахи, й вона вже плаває по поверхні. Величний птах гордовито хитнув головою, обачно пробрався мілиною й нарешті застиг скам’янілою статуєю на червоних витон­чених, мов очерет, ногах.

Неохоче я відвернувся від цього видовища, почувши, що наближається Маккензі.

— Ось, — він простягнув мені запечатаний пластиковий пакунок. — Одягніть.

Я розпакував білий одноразовий захисний костюм та почав акуратно надівати його, намагаючись не розірвати тонку, мов папірець, тканину, на штани та черевики. Щойно застібнувши блискавку, вже вкрився потом. Знайомий до болю вологий дискомфорт.

Відчуття було, наче я повернувся в часі.

Мене переслідувало дежавю, ще відколи я зустрів Маккензі на тій же ділянці дороги, куди напередодні привіз двох поліціянтів. Тепер це місце було оточене машинами поліції та великими трейлерами, які слугували пересувними штабами. Коли я вдягнувся в захисний костюм і бахили, ми мовчки пройшли до болотяної стежки, наш маршрут був позначений паралельними лініями поліційної стрічки. Я знав, що інспектору хочеться запитати, що я планую робити, і знав також, що він не питає, бо вважає прояв цікавості слабкістю. Я мовчав, та не через якесь недолуге бажання пограти м’язами. Просто відкладав момент, коли нарешті доведеться постати перед тим, для чого сюди приїхав.

Територію, де було знайдено тіло, оплели найбільшою кількістю стрічок. За ними роїлися працівники слідчої групи, однакові й знеособлені в білих захисних комбінезонах. Ця картина теж викликала поштовх неприємних спогадів.

— Де той клятий «Вікс»[4]? — запитав Маккензі, ні до кого конкретно не звертаючись.

Жінка простягла баночку зі смердючою маззю. Він мазнув собі під носом і передав баночку мені.

— Тіло забрали, але тут досі добряче тхне.

Були часи, коли я настільки звик до запахів, властивих моїй роботі, що вони мене не турбували. Але то було тоді. Я наніс трішки «Віксу» з його різким ментоловим ароматом на верхню губу та натягнув на руки гумові хірургічні рукавички.

— Є маска, якщо хочете, — сказав Маккензі.

Я машинально похитав головою. Ніколи не надіваю маску, аж доки не припече.

— Тоді ходімо.

Інспектор пірнув під загородження. Я пішов за ним. Офіцери зі слідчого підрозділу прочісували землю, обмежену стрічкою. Декілька невеличких маркерів уже увіткнули в землю, вони вказували на місця, де зна­йдено щось подібне на речові докази. Я знав, що більшість із них не матимуть до злочину жодного стосунку: обгортки від цукерок, недопалки, фрагменти кісток тварин — направду, не їх шукає слідча група. Але на цій стадії ще немає чіткого уявлення про те, що має стосунок до розслідування, а що ні. Кожна дрібничка повинна потрапити в пакунок та до лабораторії.

Нам дісталися кілька цікавих поглядів, проте я зосередився на клаптику землі в центрі огородження. Трава тут була почорніла й мертва, немов після вогнища. Але вбила її не спека. Тепер стало помітно ще одне: запах, який неможливо не впізнати, навіть під захисним прикриттям ментолу.

Маккензі кинув до рота м’ятного льодяника, сховав пакетик, не пропонуючи іншим.

— Це доктор Гантер, — сказав він іншим офіцерам, розгризаючи цукерку. — Він судовий антрополог. Допомагатиме нам ідентифікувати тіло.

— Доведеться йому добряче постаратися, — зауважив один з присутніх, — бо тіло вже забрали.

Почулися смішки. Це їхня робота. Вони відштовхують кожного, хто втручається. Особливо цивільного. Я з таким ставленням уже стикався.

— Доктор Гантер перебуває тут на прохання детектива суперінтенданта Раяна. І ви, звісно ж, надаватимете будь-яку допомогу, яка йому знадобиться, — в голосі Маккензі задзвеніла криця.

Судячи з раптово закам’янілих облич, присутнім вона не сподобалася. Мене це не турбувало. Я вже присів біля ділянки мертвої трави.

На ній залишився розмитий відбиток тіла, що тут лежало, — силует гнилі. Кілька личинок ще корчилися на землі, та біле пір’я розлетілося снігопадом на прим’ятих стеблах трави.

Я роздивився одну пір’їну.

— Крила точно від лебедя?

— Ми так думаємо, — відповів один зі слідчих. — Відправили їх до орнітолога.

— А зразки ґрунту?

— Вже в лабораторії.

Концентрація заліза в ґрунті може вказати на те, скільки крові поглинуто. Якщо горло жертві перерізали там, де лежало тіло, вміст заліза буде високим, якщо ні, то або рани завдали, коли вона вже була мертва, або її вбили ще десь, а тіло кинули тут пізніше.

— А комахи? — запитав я.

— Ми вже не вперше так працюємо, знаєте?

— Знаю. Я просто намагаюся зрозуміти, що вже зроблено.

Він позірно зітхнув:

— Ми взяли зразки комах.

— Що ви знайшли?

— Вони називаються «личинки».

Почулися смішки. Я поглянув на них.

— А лялечки?

— А що лялечки?

— Якого вони кольору? Бліді? Темні? Де порожні кокони?

Він тільки похмуро моргав на мене. Сміху вже не було.

— А жуки? На тілі було багато?

Він витріщився на мене, мов на божевільного.

— Це розслідування вбивства, а не шкільний проєкт з біології!

Представник старої школи. Теперішня порода слідчих прагне вивчати нові методики, відкрита до будь-­якого нового знання, яке може стати в пригоді. Але залишаються ще такі, які опираються будь-чому, що не вписується в їхній недоторканний досвід. Я з такими раз у раз стикався. Враження таке, що вони чатують навколо тебе.

Я обернувся до Маккензі:

— Різні комахи мають різні життєві цикли. Личинки тут здебільшого від м’ясної мухи. Сірої м’ясної чи зеленої. Рани на тілі відкриті, ми можемо припустити, що комахи налетіли одразу. Протягом години