Павло Дерев'яненко - Аркан вовків, Павло Дерев'яненко

наказу, подався за ним. Северинове збудження передалося жеребцеві і той нервово пряв вухами. Вершники скакали у темряві через заметіль, Северин навіть не розумів, чи їдуть вони по гостинцю, чи полями, чи якимись забутими манівцями. Як батько може знаходити дорогу серед цього чорно-білого пустирища? Але спитати Северин не смів. Та й хіба це важливо зараз?

«Маєш застрелити її.» Ось що має значення.

Настав час довести себе. Батько взяв його на вбивство ренегата — характерника, що під час Рокошу відкинув бронзову та золоту клямру, відмовився коритися Раді Сімох осавул і розколов Сірий Орден. Відступник із лав так званої Вільної Зграї, яка вбила його матір. Зрадник, чиє життя не можна шкодувати.

Ігор Чорнововк на могилі дружини присягнувся, що присвятить себе знищенню вільних вовків, і дотримався клятви. Він роками переслідував бунтівників, не знаючи спокою навіть після поразки Вільної Зграї, полюючи у далеких країнах, і ніхто не міг сховатися від його помсти. Список, який він завжди мав із собою, — кілька аркушів, щільно заповнених іменами ренегатів, — за десять років укрився перекресленими рядками (він викреслював кожну здобич її власною кров'ю), але в ньому й досі жили кілька десятків імен.

Настав день, про який Северин думав із року вбивства мами. Настав день, коли батько взяв його з собою. Як рівного собі. Він довіряє йому!

Северин тріумфував та водночас боявся не виправдати сподівань, змарнувавши таку честь, що вперше випала йому в житті. Батько завжди полює на самоті, але сьогодні зробив для сина виняток. І він не схибить, стискав Северин кулаки у рукавичках, ні, він не підведе! Доведе батькові, вчителеві та й самому собі, що гідний, що більше не хлопчисько, що не дарма став на вовчу стежку, не побоїться крові на руках, прийме будь-яку ношу, збере усю силу та почне власну історію з полювання разом із батьком.

У проліску Ігор наказав зупинитися. Вони спішилися та прив'язали коней до дерев.

— Готуй піштоля.

— Так, батьку!

Северин нахилився, аби випадкова сніжинка не зіпсувала пороху, затрамбував кулю, поставив капсуль, швидко й вправно. Готово! Ігор поруч зарядив два власних.

— Чатуватимеш навпроти вікна. Якщо тікатимуть — то тільки через нього. Стріляй насмерть. Не схибиш?

— Не схиблю, батьку!

Северин поки не вірив, що це не сон, що вони насправді з батьком готуються прикінчити ренегата Вільної Зграї.

Характерники повільно крокували засніженим полем, де сніг сягав вище коліна, наближаючись до невеликої хатинки, що стояла край лісу. В єдиному віконечку блимав вогник.

— Стій тут. Ближче не підходь — почують. Чекай і будь напоготові.

Він не встиг відповісти, як завірюха ковтнула Ігоря, після чого завила ще дужче.

Северин закутався щільніше та вдивився у хатинку. За темними стінами ховається ворог. Хто він? Який він? Байдуже. Він приречений. Батько не схибить. Северин не схибить. Чорнововки прийшли за помстою!

Пальці стиснули руків'я піштоля. Він стільки разів стріляв із такої відстані... І байдуже, що темінь та сніг. Він вкоротить віку будь-кому, хай звідти сам Ґаад стрибне.

Минуло кілька довгих засніжених хвилин. Нічого не відбувалося. У далекому віконечку мерехтів вогник. Повсякчас вітер кидав в обличчя жмені сніжної каші. Холоду не відчувалося через хворобливе збудження, від якого тілом розтікалися хвилі страху. Вже скоро.

Северин ніби бачив, як десь там, серед кучугурів, батько готується до штурму: скидає зайвий важкий одяг, укладає в зуби ножа, бере у кожну руку по піштолю, підкрадається повільно та нечутно, незважаючи на віхолу, аби заскочити ворога зненацька. Ти цього не знаєш, зраднику, але скоро над цією хатиною зійде новий дуб.

Через вітер почувся хряскіт, два постріли та довгий крик. Дихання Северина перехопило. З вікна хтось вистрибнув, заплутався, упав. Затим підвівся та помчав прямо на Северина. Коханка, яку він має вбити!

Джура завченим жестом поклав піштоль на ліктьовий згин лівиці, націлився, опустив пальця на гачок і затамував подих. До нього великими стрибками мчала біла вовчиця, не знаючи, що біжить назустріч своїй смерті.

Вдих-видих, вдих-видих. Ціль на мушці.

Вовчиця наближалася. Її зустрів постріл.

На мить Северина засліпило. Вовчиця різко зупинилися, здійнявши сніжну куряву. Влучив!

Минула довга секунда. Звір не ворушився — мабуть, шок від поранення. Ще секунда... Хижак завмер і не падав. Тоді Северин збентежився: куля влучила, він знав це напевне, але вовчиця стояла, а на її білому хутрі не проступило ані краплі крові. Крізь сніжну ряску їхні погляди на мить зустрілися, а потім вона чкурнула до лісу.

Северин судомно почав перезаряджати піштоля. Він знав, що марно, вже запізно. Вовчиця утекла, а він не виконав наказу. Промазав! Як можна схибити на такій відстані? Між ними не було і десяти кроків...

— Северине!

Від хижки біг закривавлений батько, на бігу скидаючи з себе одяг.

— Де?

— Побігла у ліс, я...

— Схибив?

— Влучив!

— Сріблом стріляв?

Усередині Северина заледеніло, немов хуга увірвалася прямо в нутрощі. Ігор усе зрозумів із його обличчя та мазнув кров'ю — чиєю? — по губах.

— Збери речі до хати і чекай там.

У наказі була лише роздратованість.

Ігор стрибнув уперед, немов зібрався пірнути щучкою в кучугури. Вмить обриси його тіла розпливлися, почорніли, і на сніг встав великий чорний вовк із білим загривком. Наче той, що з'їв сонце, подумав Северин та негайно вилаяв себе за недоречний спогад.

Вовк довгими стрибками зник між стовбурів.

Северин обхопив обличчя обома руками і застогнав. Усе зіпсовано! Як він міг забути про таку очевидність як срібні кулі?! Чому не згадав про них, коли заряджав піштоля? Йому те навіть на думку не спало! Він усе робив, як завжди, заряджав зброю завченими рухами, набундючений бовдур, втратив клепку від щастя, надувся індиком, не думав ні про що інше, як влучить, як не розчарує...

Влучив. Розчарував.

Треба було зібрати батьківські речі швидше, ніж їх замете снігом. Северин хутко підібрав спіднє, штани, розірвану сорочку, чоботи, черес. Закривавлений срібний ніж із дерев'яним руків'ям.