Іванна Желізна - Подарована Асмодею, Іванна Желізна

Розділ 8/Асмодей

— Пане Лі Донг, у нас з вами одні пріоритети. Я, як і ви, зацікавлений у подальшій нашій співпраці. — Доводиться зробити паузу, щоб перекладач переклала мої слова. Цей китаєць прекрасно знає англійську мову, але принципово відмовляється нею зі мною спілкуватися. 

— Тоді чекатиму вас на наступному тижні у Шанхаї, пане Паркер.

— До зустрічі. — Я роблю уклін головою у знак поваги та завершую відеодзвінок. 

— Як мене нудить від всіх цих азійських формальностей. 

— І не кажи, — відповідаю я перекладачці. 

Тригодинні перемовини мене, м'яко кажучи, втомили. Хотілося просто відкинутися на спинку крісла і нормально випити кави. Та я зрозумів, що мені така розкіш не під силу, коли у конференц-залу влетів розлючений Тайпан. 

— Тільки не кажи, що щось пішло не так. 

— Партія зброї, яку ми переправляли до Джорджії безслідно зникла. Ми помітили, що на виїзді з Флориди трекери у вантажівках перестали працювати. 

— З водіями зв’язалися? 

— Коли я запідозрив, що щось пішло не так, то відправив людей перевірити місце, де востаннє працювали трекери. Наші водії й охорона, яка їх супроводжувала, мертві. Вантажівки спалені, а їхній вміст викрадено. 

— Прокляття! — я б’ю по столу з такою силою, що склянка з водою перевертається і скочується до землі. Зараз мені байдуже на уламки скла та розлиту рідину. — Ця зброя була потрібна мені у Джорджії, щоб подавити будь-яке повстання проти нас. 

— Знаю Асмодей. Таке відчуття ніби це було спеціально зроблено. Хтось намагається перешкодити тобі. 

— Хто міг на це наважитися? Хто такий безсмертний, що вирішив кинути мені виклик? — гарчу я. 

— Ми його неодмінно знайдемо і покараємо. 

— О, це навіть не обговорюється. Але мені потрібно знати ім’я вже і зараз. Це хтось з нас, я в цьому впевнений. 

Пацюк вирішив знову зробити хід. Я на 100% впевнений, що це хтось з мого найближчого оточення, бо про цю місію знали одиниці. Фактично я, Ліліт, Тайпан, Вінс який доставив зброю та водії з охоронцями. Останні мертві. 

— Як думаєш, Вінс міг спробувати помститися за лікарню? 

— Не знаю. Раніше він був тобі відданим. 

— Але більше я йому не довіряю. Привези мені його негайно!

*** 

Хрускіт зламаних кісток і крики болю наповнюють сирий підвал. Для когось ці звуки нестерпні, але для мене вони ніби симфонія, що звучить у найкращому оперному театрі. Я проймаюся ними й отримую неабияке задоволення, знаючи, що від мук корчиться людина, яка посміла мене зрадити. 

— Асмодей… присягаюсь…, — з поганого роту стікає доріжка густої крові, але я все одно завдаю удар у щелепу.  

— Де моя зброя!?

— Н-не знаю… 

І знову удар, щоправда, цього разу з ноги у сонячне сплетіння. Вінс корчиться від болю і задихається власною кров’ю. 

— Це тільки початок, підлий зрадник. Якщо хочеш швидкої смерті, то розкажи як ти провернув таку аферу. 

— Не мені потрібна твоя зброя. 

— А кому? — я присідаю біля покидька, щоб мати змогу взяти його за волосся і підняти криваве обличчя вище. Хочу бачити чи він мені бреше, чи ні. 

— Тебе зрадили… того кого називають Мороком зрадили найближчі. 

Не зважаючи на відсутність кількох зубів, Вінс огидно посміхається. У мене немає сумнівів у тому, що він знає пацюка в обличчя. Отже, я маю вибити з нього ім`я.

— Хто зрадив Асмодея? — До розмови приєднується Ліліт, яка весь час разом з Тайпаном спостерігала за побоями Вінса. 

— А який сенс мені це озвучувати? Я все одно мрець. То хоч наостанок розважуся. 

Злість заполоняє кожну клітину мого тіла. Я не витримую насмішки у голосі Вінса і з усієї сили б`ю його головою об бетонну підлогу. Мені потрібне ім’я. І я отримаю його за будь-яку ціну. 

— Я дарую тобі життя, якщо назвеш того, хто за цим стоїть. — Це вперше, що я погоджуюся на подібне. Я готовий відпустити Вінса, якщо він виконає мою умову. 

— Не вірю… ти так не зробиш. 

— Моє слово закон. Якщо назвеш мені ім’я, то покинеш підвал на своїх двох ногах. Ніхто з моїх людей тебе не буде переслідувати. Я тобі привселюдно обіцяю. 

— І я зможу далі торгувати? — Вінс зрозумів, що зловив карт-бланш, а тому вирішив торгуватися. 

— Зможеш.

— Ні! — Я встигаю тільки повернути голову у сторону Ліліт, як та дістає пістолет і робить постріл. Секунда і кров Вінса стікає по бетону до мого взуття. 

— Ти що наробила!? Він міг сказати ім’я!

— Ніяка наволоч не зможе нам ставити умови. Що б вона не знала. Ніхто не сміє тобі, Асмодей, диктувати умови. Ніхто!

— Якась гордість може посунутися, коли мова йде про пацюка в нашому найближчому оточенні.

— Не хвилюйся за це. Я зроблю все, щоб дістати його з-під землі. Ти можеш на мене покластися, любий. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍