Anna Alice - Крок до кінця зими , Anna Alice

Неквапливо скидаючи з плечей кашемірове пальто, вона кидає його в мене, обдаровуючи вижидальним поглядом, мовляв, «одягай, я чекаю».

Опішивши, я ледве встигаю його утримати.

«Що з тобою не так?» — думаю я, одягаючи величезне чорне пальто, і в глибині душі з полегшенням приймаю той факт, що сьогодні не залишу цей світ як мастодонт під час льодовикового періоду.

Подолавши відстань між нами, я сідаю біля неї.

— Говори. Тепер я тебе слухаю.

— Тепер не хочу, — зі злістю карбую я, навіть не усвідомлюючи, наскільки по-дитячому  поводжуся.

Хоча чесно зізнатися, зараз мені абсолютно байдуже — зростальне бажання викинути Уляну в сусідній смітник хвилює значно більше.

Її обличчя в мить стає запитливим.

— Ти чого?

— Нічого.

— У чому річ?

— Ні в чому.

— Ти сердишся,— констатує вона.

— Правда? — протягую я з ледь прихованим сарказмом. — З чого ти взяла?

Уляна, похмура мов зимове небо, мовчить, не відводячи погляду. Гасить не докурену сигарету об низ лавки та відкидається назад. Ми мовчимо. Час тягнеться нестерпно.

Колись вона зникла, а тепер повернулася. Так само раптово та несподівано, нічого не сказавши, нічого не пояснивши. А мені так багато потрібно почути, сказати, мовчати.

Я відкидаю голову назад, роздратовано звертаючись до порожнечі: «чому?». Пошепки, майже на межі чутності. Гул голосів і музика, що зовсім слабо долинають з будівлі, ніби й зовсім вщухають.

— Тому, що я так захотіла, — хрипкий голос порушує мовчання і розбігається мурашками по шкірі.

— Я вражена наповал твоєю чесністю.

Мене сповнює злість, яка лякає мене саму. Я сердита на Уляну, на себе, на весь світ. Сердита, що заговорила з нею після того, як вона просто покинула мене. Сердита, що її слова так зачіпають мене. Сердита настільки, що мені ледве вдається стримувати потяг до того, щоб щось зламати або розбити.

Раптом до моїх розпалених щік торкається пекельний холод. У грудях щемить, сльози самі собою безконтрольно течуть по щоках, залишаючи після себе вологі доріжки. Я почуваюся такою безсилою, і лише тепер до мене доходить усвідомлення, як мені бракувало Уляни. Поряд з нею я почувалася в безпеці, мене навіть перестали переслідувати ненароком утворювані перед очима фрагменти болісних спогадів. Все було інакше.

— Не реви, — стомлено каже вона, і, простягаючи руку, ворушить мені волосся на маківці.

— Ти так раптово зникла. Тепер так само раптово з'явилася. Весь цей час… — натягуючи на кисті рукава пальта, я ховаю очі. — Я шукала тебе.

На кожній вулиці, у кожному вагоні метро, у кожній черзі книжкового магазину.

— Анечко!

Боковим зором я помічаю, що в наш бік прямує Еля. Здається, вона не на жарт схвильована. Скидаючи з плечей пальто, я залишаю його на лавці і підводжуся до неї.

— Ти куди зникла? Все гаразд? — Еля бере мене під руку, відводячи в тепло.

— Просто захотілося повітрям подихати.

Перед тим, як переступити поріг будівлі, я на секунду обертаюся, кидаючи побіжний погляд убік Уляни.

«Чому уста твої німі?

Який докір, яке страждання,

Яке несповнене бажання

На них, мов зарево червоне,

Займається і знову тоне

У тьмі?»

«Зів'яле листя» — Іван Франко.