Михайло Мішин - Життя в натхненні, Михайло Мішин

Путилівка

Ще трьох років не минуло, а я вже прагну назад повернутися до Донецька. Бо раніше, якщо тебе посилають з направленням, то треба було три роки відробити. Тоді вже тебе відпускають.

Прожили ми у Красногорівці близько трьох років, і Толю відпускають. За цей час він уже вступив до київської аспірантури.

А я заздалегідь знайшла собі роботу, знову у відділі механізації конструктором. Домовилася Льоню в садок віддати.

І ми вертаємось назад у Донецьк.

Я за три дні вже виходжу на роботу. Мені кажуть:

- Як це ти так швидко знайшла роботу собі?

А я заздалегідь домовилася! І так я на цьому заводі до пенсії працювала.

Льоня пішов у садок. А Юля ще якийсь час була вдома з бабусею.

Толя почав працювати у Щегловській геологорозвідувальній партії.

Потім Юля в садок пішла, а Льоня у школу.

Толя поїде на роботу, а я з дітьми пораюсь, одягаю їх красиво, нагладжую. І така я була щаслива! Стільки було в мене енергії! Що невичерпна енергія у мені лилася!

А Толя ж навчається в аспірантурі. Йому потрібно працювати у науковому секторі. То потім він пішов до дослідницького інституту у науковий сектор. І він там робив, доки не захистив дисертацію.

І ото ми всі жили тут на Путилівці, на вулиці Конторській, у двох кімнатах.

Не дивлячись ні на що, діти зростають.

Стояли ми у черзі на піаніно. Мої батьки допомогли мені, і ми купили піаніно.

Льоні десь було 10 років, і він крім школи пішов вчитися грати за класом фортепіано. У нас тут у палаці Калініна організувалася школа музична. І набирали першу партію, десять учнів. Був конкурс, і Льоня туди потрапив.

Була в нього вчителька Антоніна. Як вона його любила! Бере ручку отако, а в нього довгі пальці, та каже:

- Боже, які пальчики! Тільки грати на фортепіано.

А потім пройшов час, і через два роки повели і Юлю. А вона вже закінчила перший клас, їздила до піонерського табору і почала пісеньки співати. Кажу їй:

- Ходімо до музичної школи.

- Ні, не хочу!

- Пішли!

Та й пішли ми. А вона не хоче заходити. Я взяла, заштовхнула її до кімнати, де комісія сидить. Вона, вже, куди діватися, пішла. Почали питати там, які ноти, який голос, щоб вона повторювала. Потім питають, яку ти пісеньку знаєш. А вона у піонерському таборі там вивчила пісню. Та Юля як видала, як заспівала! Вони зааплодували і зразу записали її у цю школу теж. Так і Юля почала вчитися музиці.

І ось я мотаюся! Зі школи прийдуть, веду їх на музику. Тоді ввечері уроки робимо та вчимо музику. Все це ми долали.

А коли у музичній школі академконцерти у свято давали, то там комісія сидить і ставить відмітки, які там місця. Так наші діти так добре грали, що мені всі заздрили.

- Добре вам, - кажуть. - Ваші діти завжди так чудово виступають.

А в мене чоловік геолог. Його ніколи вдома не було. А я сама і працювала, і їсти готувала, і дітей на музику водила, і шила сама. Як пошию дітям що-небудь! Або собі як пошию, то всі мені заздрили, як я красиво одіта. А я це сама все і шила, і покупала, і заробляла.

Юля та Льоня добре вчилися. Незважаючи на те, що ми жили в таких умовах. Що у нас не було ні води в домі, ні відливу, ні туалету. Тіснота така. А ми цього не відчували. У нас діти виховувалися за останнім словом. І книжки купувалися, і читали, і музики навчалися.

Кожне літо ми їхали на берег моря. Тоді дорога була дешева, а їжа - що тут, що там однаково. Ми далеко не їхали, наприклад, до Піщаного біля Маріуполя.

Толя брав намет в інституті. Ставили намет на березі, і там купалися і засмагали. Там велике наметове містечко було. Раніше так дозволялося. І ми щоліта їздили відпочивати.

Як уже Льоня підріс, дев'ятий клас чи десятий, то вже почали вони долати Ельбрус. Льоня, Корчимагін і Толя робили сходження на Ельбрус. Вони за третім разом тільки подужали, піднялися на вершину. Там такі умови, хуртовини! І вони на третій рік тільки разом піднялися на цю вершину.

А якось ми на Ай-Петрі піднімалися, коли Юлі вже дев'ять років було.

І не дивлячись, що у нас такі були умови, а ми наскільки були щасливі! Наскільки нам було комфортно! І виховували дітей духовно. Ми не зупинялися, ми ніколи не думали, що ми ущемлені. Що у нас немає квартири зі зручностями, та інше.

Потім Толя захотів ще третю дитину.

- Давай, - каже, - ще третього!

- Боже! Одружуйся, і нехай вона тобі народить! Вже сорок років, куди ж народжувати?!

І все одно народила.

Народила Оксану у 1969 році. Та ми вже біля неї бігали! І в мережива вбирали, і коляску таку купили!

Толя працював викладачем в інституті. І у 1970 році нам дали квартиру у центрі Донецька на вулиці Челюскінців. Оксанці був вже один рік. Шикарна квартира, це ще за сталінських часів будували. Паркет там, двері, вікна шикарні.

Там спочатку мешкав професор Нестеренко, а потім парторг Малєєв. Так він собі іншу знайшов, а нам цю квартиру дали.

І оце ми вже тоді там процвітали! Поряд з інститутом, близько на роботу було. Оксана ходила до школи. І так і життя там пройшло.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍