Михайло Мішин - Життя в натхненні, Михайло Мішин

Красногорівка

У 1955 році Толя закінчує інститут. І хоче він, щоб була у нас ще донька. Є син Льоня, а йому треба ще й доньку.

- Давай, - каже, - народиться у нас дівчинка, і буде в нас ще донечка! Поки закінчимо інститут, переїжджатимемо, і виросте у нас дівчинка.

Так і вирішили.

Толя закінчив з відзнакою інститут як геолог. У червні місяці отримав направлення у Красногорівську геологорозвідувальну партію. Він хотів до Хабаровська. Але Хабаровськ скасували, бо далеко. Ми взяли ближче, бо діти. І отримав він направлення до Артемвуглегеології, у Красногорівку.

Толя поїхав раніше за нас.

А за цей час народилася Юля у 1955 році. У жовтні вона народилася, а у грудні ми переїхали вже до Красногорівки.

Ми були такі щасливі! Ми плакали від щастя! Обіймалися, цілувалися і плакали, що у нас народилася донечка. Що були у нас син Льоня та донечка Юля!

Там нам дали фінський будиночок окремо. Усі живуть у сімейному гуртожитку по одній кімнаті. А нам дають окремий будинок.

У будиночку дві кімнати, кухонька, коридорчик. Ніяких зручностей, тільки пічка була, вугіллям топити. Води не було. У дворі був сарай та літня кухня. Кругом обгороджено штакетаним парканом.

Радості було страшно багато. Ми так обладнали ту квартиру! Я отримала багато декретних грошей. Ми все нове купили: диван, доріжки, гардини, книжкову шафу, програвач. Купили Велику радянську енциклопедію: 50 карбованців один том, а їх було 20 томів. Квіти у мене в кімнаті. Скрізь була краса! Було дуже гарно у нас в будинку. І сім'я у нас була зразкова.

Вугілля завезли. Посадили дерева, помідори, виноград. І курей ми тримали.

Двір весь споришем заріс, як килимок. Де пір'ячко збирати, так Толя каже:

- Я сам зберу пір'я. А ти тільки нахиляйся, ніби ти збираєш.

Отак Толя навіть пір'ячко по двору прибирав, щоб споришем все заросло і дуже красиво було.

Толя увесь час виїжджає у поля. Їздить на ділянку і тижнями його нема. Бо він геолог, йому там потрібно керни дивитися.

А я сиджу з дітьми. Так що ж сидіть, треба ж годувати! Жінка нам приносила молока, літр щодня. А крім цього треба ж якийсь і супчик зварити, і сосисочки, і хліб.

Льоні вже було десь чотири роки, то він уже ходив за хлібом. Хліб можна було тут купити.

Ми у селищі жили, а до Красногорівки транспорту не було. Так я на велосипеді їздила. Покладу Юлю спати.

- Льоня, ти ж сиди, дивися за Юлею!

А сама на велосипед, і їду, бо треба ж продукти купити.

Один раз приїжджаю, а Льоня дав Юлі ножиці. А вона ще маленька, за дві рукоятки схопила, і отак ножицями! Боже, я як глянула! Вона ж могла собі очі виколоти, і все що хочеш! Кажу:

- Синок, що ж ти наробив?! Давай скоріш ті ножиці..

Після того вже більше не залишала їх так одних.

А у Юлі таке волоссячко кучеряве! Лялька була маленька, така чорненька. Так усі любили її!

Я брала їх двох, Юлю замотувала в ватяну ковдру, Льоню тепленько одягала. За ручку, на поїзд, і їду до Донецька. Я без кінця їздила до Донецька.

А Никодим Васильович, Олін чоловік, такий був небайдужий до нашої родини, до мене і до Толі. Як переїхали ми жити у Красногорівку, вони і туди приїжджали до нас. Жили вони в Ясинуватій. І дуже він любив спілкуватися з нами.

Ось, припустимо, вихідні підходять. Оля готує там, курей смажить, на стіл накриває. Никодим Васильович посилає машину за нами сюди. Машина тоді була в нього - “бобік” називалася. На “бобік” нас садять і ми їдемо до Ясинуватої. А там його друг, головний інженер, та його дружина. І ми українські пісні співаємо.

Никодим Васильович каже:

- Сестри, давайте! - та диригує руками:

     Йшли воли із діброви,

     А овечки - з поля.

Так він любив співати! І це без кінця. Тільки припинили, давайте далі! І знову диригує, а ми співаємо. Нам так добре!

Потім вийдемо до лісу. Або виходимо у двір, там сад, альтанка. Ми там відпочинемо, походимо, погуляємо, і знову повертаємось.

А їхня донька, Інна, сідає і грає на піаніно. Никодим Васильович замовляє:

- Інна, баркаролу!

І вона сідає, грає баркаролу, чи там інші твори.

Так нам було добре! І це повторювалося часто і густо. Були у нас дуже добрі стосунки.

Сестра Шура закінчила курси і почала працювати в районі бухгалтером. Минув час, приїхав один відставний офіцер, Микола Бабенко. Женився на Шурі і забрав її аж у Волгоград. Я туди приїжджала до них. Народився Валера, їх старший син. Потім вони переїхали до Дніпропетровська, і народився Діма.

Ліпа теж переїхала до Дніпропетровська, почала там працювати. Вона така вміла, вона така гостинна! Настільки вміла смачно готувати, що жодна з нас так не могла приготувати, як вона.

Якось, коли я приїхала, вона приготувала такі крупні вареники зі сливами, і каже:

- Бери, їж.

А я думаю:

- Та мені не хочеться.

Дивлюсь, такий великий вареник, як пиріг. Коли я спробувала його: ой, це не вареник, а диво! Я один з'їла. Потім говорю:

- Можна, я ще один? Можна ще?

А наступного дня:

- Давай, будемо робити ці вареники!

Ліпа їх так майстерно робить. Тісто на сметані, потім ліпить, сливи всередину вкладає. Потім натягує на каструльку марлю і на пару готує ці вареники. Я записувала-записувала, так і досі жодного разу таких вареників не зварила. І все, що вона не приготує, чи ковбасу, чи торти - це золоті руки! А чистюля яка була! У неї все горить, все блищить.

Ліпа дуже була гостинна, щедра. Подарунки дарила. Собі не зробить, а обов'язково щось та подарує, обов'язково щось у сумку суне, якісь гостинці. Дуже була щедра та добра людина. А Ваня в неї чоловік який був! Ми так його всі поважали. Ми чогось його називали Іван Петрович. На службі його так називали.

Ми часто збиралися у батьків. Оце пишу листа, що приїду із Донецьку. То приїжджають і Ліпа, і Шура, і Оля. І ми всі в селі Дніпровському як зберемося! Та так співали! Така радість була від зустрічей! Таке свято було, що просто не передати.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍