Михайло Мішин - Життя в натхненні, Михайло Мішин

Донецьк

Толя навчався заочно ще до того. Був на другому курсі та хотів перейти до стаціонару. А потім плюнув, поступив на перший курс Донецького Політехнічного інституту, та почав вчитися. Йому було вже 24 роки, а мені майже 22.

Ми перейшли жити до його батьків на Путилівку. Толін батько влаштував мене на Путилівський завод оператором на залізницю. Там було понад 20 тисяч робітників на цьому заводі.

Я успішно працювала. Але мені захотілося цікавішу роботу. Мені захотілося стати конструктором.

Був такий відділ механізації та автоматизації. Вони робили автоматизацію у цехах. Скажімо, щось потрібно перевозити з одного місця в інше. Так, щоб не вручну, там крани рухалися чи інші механізми.

Я набралася сили волі, пішла до начальника цього відділу і кажу:

- Візьміть мене конструктором.

- А ви вмієте креслення читати?

Креслень я мало робила. Ми в основному графіки руху поїздів робили.

Він мені показує креслення. Я подивилася, усміхнулася і нічого не сказала.

- Гаразд, ми вас беремо.

Спочатку я була копіювальницею. Вчилася копіювати креслення. Пройшло небагато часу, і мене перевели вже робить інженером-конструктором. Дали мені вже оклад інженерний. Я там працювала і мені дуже було добре.

Потім мені кажуть, що у відділі механіка є місце, куди можна перейти на більший оклад.

Коли розбирають верстат, то треба дивитися, яка шестерня чи якась інша деталь вийшла з ладу. Треба все це зафіксувати, заміряти і нове креслення дати. І за моїм кресленням будуть потім ремонтувати чи відновлювати верстат.

Перейшла я туди. Там дуже складно, робота відповідальна. Тому що роблять деталь з нержавійки, та під кутом треба виточувати, та там воно таке дороге виходить. І якщо ти неправильно креслення зробиш, то тоді з тебе будуть вираховувати.

Але все це я подолала. Навчилася я шестерні ті креслити, і під кутом. Мені і Толя допомагав розрахунки робить. Все це я здолала.

Я працюю, а Толя вчиться. Він намагається тільки на відмінно все задавати, щоб отримувати підвищену стипендію.

Жили, значить: батько, мати, Толін брат Вася, і ми. Було в нас дві кімнати, та стільки людей нас жило. У будинку був загальний коридор. На один бік двері до пошти, а інші двері в нашу квартиру. І часто й густо люди йдуть на пошту, так замість неї вони попадають до нас у хату.

Усі ми збирали гроші та відкладали на харчування. Бабуся Вікторія готувала їсти. А раніше ж було важко. Так ми купували свинячі голови, хвости, готували сальтисони. І все це було настільки смачно! Картоплю самі вирощували. І ми жили анітрохи не сумуючи.

Вася пішов навчатися заочно у Київський лісничий інститут. Дали йому роботу в лісництві. Бабуся Вікторія поїхала туди з ним. А з нами залишився Макар Дмитрович, і ми жили в цьому ж будинку.

У 1952 році народився Льоня. Я розрахувалася і не робила десь рік.

А потім пішла знову на роботу у відділ механізації.

Льоню віддала бабусі одній няньчити. Платила за це гроші. Вранці веду, їжу несу, та йду на роботу. А тоді назад йду. Йому вже було рік і два місяці, коли я його повела до чужої бабусі.

Так ми і жили до тих пір, поки Толя не закінчив інститут.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍